Яке це диво, щодня повертатися додому.
Де тебе люблять.
Де тебе чекають.
Мені здавалося, що я ціную кожну мить життя, але сидячи тут на холодюці, я розумію, що я просто сприймав усе, як буденне. А як інакше я міг це сприймати? Тільки коли все розлітається на друзки, до нас нарешті доходить, що в нас було насправді, і яке воно прекрасне й неймовірно крихке, готове зникнути щомиті.
Небо темніє.
У вікнах навколишніх будинків спалахує світло.
Джейсон повертається додому.
Я почуваюся препаскудно.
Цілий день не їв.
Навіть не пив.
Аманда, мабуть, уже божеволіє, не знаючи, де я, але в мене не стає сил забратися звідси. Моє життя, чи якась його руйнівна подоба, розгортається за кілька кроків од мене.
Уже далеко за північ, коли я відчиняю двері до нашого готельного номера.
Горить-світло, блимає телевізор.
Аманда, у футболці й піжамних штанах, вибирається з ліжка.
Я обережно зачиняю за собою двері.
Кажу:
— Вибач.
— Ти придурок.
— У мене був кепський день.
— У тебе був кепський день!
— Амандо...
Вона підскакує до мене, щосили штурхає обома руками так, що я з розгону врізаюся спиною у двері.
— Я думала, що ти мене покинув, — кричить вона. — Потім злякалася, що з тобою щось сталося. Зв’язатися з тобою я не могла. Тоді почала обдзвонювати лікарні, описуючи твій зовнішній вигляд.
— Я б ніколи тебе не покинув просто так.
— А звідки мені було знати? Ти мене налякав!
— Пробач, Амандо.
— Де ти був?
Вона притисла мене до дверей.
— Я просто цілий день просидів на лавці через дорогу від свого будинку.
— Цілий день? Навіщо?
— Я не знаю.
— Це не твій дім, Джейсоне. Це не твоя сім’я.
— Я знаю.
— Та невже?
— А ще я слідкував за Даніелою і Джейсоном, коли в них був романтичний вечір.
— Що значить ти за ними слідкував?
— Я дивився у вікно ресторану, де вони їли.
Мене обпікає сором, коли я вимовляю ці слова.
Я проштовхуюсь повз Аманду до кімнати й сідаю на край свого ліжка.
Вона підходить і стає переді мною.
Я продовжую:
— Потім вони пішли в кіно. Я зайшов слідом за ними. Сів позаду них у кінотеатрі.
— О Джейсоне.
— Я утнув ще одну дурницю.
— Яку?
— Я витратив трохи наших грошей і купив телефон.
— Навіщо тобі знадобився той телефон?
— Щоб подзвонити Даніелі і вдати її Джейсона.
Я готуюся до нової атаки Аманди, натомість вона підступає до мене, обнімає за шию й цілує в маківку.
— Встань.
— Навіщо?
— Роби те, що тобі кажуть.
Я встаю.
Вона розстібає мою куртку й допомагає мені витягти руки з рукавів. Потім штовхає мене, щоб я ліг, і стає на коліна.
Розшнуровує мої черевики.
Стягає їх із моїх ніг і жбурляє в куток.
Я кажу:
— Уперше за весь цей час, я, здається, розумію, як той Джейсон, якого ти знаєш, міг зробити це зі мною. Мені спали на думку такі ж дурнуваті думки.
— Наш розум не розрахований, щоб таке витримувати. Дивитися на всі оті версії своєї дружини — у мене це просто в голові не вкладається.
— Він, мабуть, тижнями слідкував за мною. На роботі. На наших романтичних вечірках із Даніелою. Він, очевидно, сидів на тій самій лавці, і спостерігав ночами, що там у нас відбувається в будинку, уявляючи себе на моєму місці. І ти знаєш, до чого я дійшов сьогодні ввечері?
— До чого? — вона з острахом чекає відповіді.
— Я прикинув, що вони, мабуть, тримають запасний ключ там, де й ми. Пішов раніше з кінотеатру. Я збирався знайти ключ і пробратися в будинок. Хотів сховатися в якій-небудь шафі й спостерігати за їхнім життям. Дивитися, як вони сплять. Я знаю, це божевілля. І я знаю, що твій Джейсон, очевидно, не раз побував у нашому домі, перш ніж того вечора нарешті наважився вкрасти моє життя.
— Але ж ти цього не зробив?
— Ні.
— Бо ти порядна людина.
— Зараз я не почуваюся дуже порядним.
Я падаю на матрац і втуплююсь у стелю цього готельного номера, який, так чи інакше, став нашою домівкою поза межами куба.
Аманда вкладається на ліжко біля мене.
— Це не працює, Джейсоне.
— Ти про що?
— Ми буксуємо на місці.
— Я не згоден. Згадай, із чого ми почали. Пам’ятаєш той перший світ, куди ми потрапили, де навколо нас падали будинки.
— Я вже збилася з ліку, в скількох Чикаго ми побували.
— Ми дедалі ближче підбираємось до моєї...