— Ми нікуди не наближаємось, Джейсоне. Світ, який ти шукаєш, це піщинка на безмежному березі.
— Це неправда.
— Ти бачив, як твою дружину вбили. Як вона померла від страшної хвороби. Ти розмовляв із нею, а вона тебе не впізнавала. Вона була одружена з іншими чоловіками. Одружена з різними версіями тебе. Скільки ще ти витримаєш чогось подібного, перш ніж у тебе остаточно поїде дах? А до цього недалеко, зважаючи на твій теперішній психічний стан.
— Мова не про те, витримаю я чи не витримаю. Головне — знайти мою Даніелу.
— Справді? То ось чим ти займався, просидівши цілий день на лавці? Шукав свою дружину? Подивись мені в очі. У нас залишилось шістнадцять ампул. Наші шанси тануть.
У моїй голові гупає пульс.
Вона йде обертом.
— Джейсоне, — я відчуваю її руку на своєму обличчі. — Ти знаєш, що таке божевілля?
— Ну?
— Знову й знову робити одне й те ж, і чекати різних результатів.
— Наступного разу...
— Що? Наступного разу ми знайдемо твій дім? Яким це чином? Ти збираєшся за ніч списати ще один записник? І що це змінить? — вона кладе руку мені на груди. — У тебе тахікардія. Тобі треба заспокоїтися.
Вона перекочується на бік і вимикає лампу на столику між ліжками.
Лягає біля мене, але в її дотику немає нічого сексуального.
Із вимкненим світлом моя голова працює краще.
Кімнату освітлює тільки синє неонове світло вивіски за вікном. Уже дуже пізно, на вулиці майже не чути машин.
Приходить милосердний сон.
Я заплющую очі, думаючи про п’ять записників, які стосиком лежать на приліжковій тумбочці. Майже кожна сторінка заповнена моїми карлючками, які дедалі більше нагадують почерк маніяка. Я все думаю, чи достатньо, чи правильно я написав, щоб якомога точніше зобразити свій світ, завдяки чому я сподіваюся нарешті потрапити додому.
Але цього не стається.
Аманда не так уже й помиляється.
Я шукаю піщинку на безмежному березі.
Розділ дванадцятий
На ранок Аманди біля мене вже нема. Я лежу на боку, роздивляючись сонячні промені, які пробиваються крізь жалюзі, прислухаючись до шуму машин, який просочується крізь стіни. Годинник десь позаду мене на приліжковій тумбочці. Я не бачу, котра година, але відчуваю, що вже пізно. Ми проспали.
Я сідаю, відкидаю ковдри, дивлюся на ліжко Аманди. Воно порожнє.
— Амандо?
Я кидаюсь у ванну, подивитися, чи вона не там, але те, що я бачу на комоді, змушує мене зупинитися.
Трохи готівки.
Кілька монет.
Вісім ампул.
І шматок паперу, вирваний із записника, де щось написано почерком Аманди.
Джейсоне. Після останньої ночі я зрозуміла, що ти обрав шлях, яким я не можу йти. Я боролась із цим усю ніч. Як твій друг і терапевт, я хочу тобі допомогти. Я хочу вилікувати тебе. Але не можу. І дивитися на те, як ти падаєш, я теж не можу. Особливо, якщо це твоє падіння відбувається почасти й через мене. До якої міри наше колективне підсвідоме пов’язує нас із цим світом? Це не значить, що я не хочу, щоб ти повернувся до своєї дружини. Цього я хочу найбільше. Але ми разом уже кілька тижнів. Важко не прихилитися, особливо за таких обставин, коли ти — це все, що в мене є.
Учора, коли я подумала, що ти мене покинув, я прочитала твої записники. Хочу сказати: любий, ти не вловлюєш суті. Ти записуєш усі оті подробиці про твоє Чикаго, але не те, що ти відчуваєш.
Я залишила тобі рюкзак, половину ампул, і половину грошей (161 долар і дріб’язок). Я не знаю, чим усе це для мене закінчиться. Мені цікаво й страшно, але я відчуваю піднесення. Частина мене справді хоче залишитися, але ти сам мусиш вибирати, які двері відчинити. І я теж.
Джейсоне, я бажаю тобі тільки щастя. Бережи себе. Аманда.
ЛИШИЛОСЬ АМПУЛ: 7
Я сам. Мене затоплює весь жах коридору.
Я ніколи не почувався таким самотнім.
У цьому світі немає Даніели.
Без неї Чикаго — не Чикаго.
Я ненавиджу все це.
З неба наче вичавили весь колір.
Знайомі будинки глузують з мене.
Навіть повітря на смак, як брехня.
Бо це не моє місто.
Воно — наше.
ЛИШИЛОСЬ АМПУЛ: 6
Я починаю все спочатку.
Усю ніч я самотою тиняюсь вулицями.
Приголомшений.
Переляканий.
Чекаю, поки з мене вивітриться препарат.
Я їм у цілодобовій закусочній, і на світанку їду поїздом у Південний бік.