Коли я йду на закинуту електростанцію, мене помічають три підлітки.
Вони по той бік дороги, але в цей час вулиці порожні.
Вони щось кричать мені.
Глузують і сиплять образами.
Я не звертаю на них уваги.
Прискорюю ходу.
Але коли вони переходять дорогу і прямують у мій бік, я розумію, що потрапив у халепу.
Спершу я подумую про втечу, але вони молоді і явно швидше бігають. У мене пересихає в роті, й рефлекс «бий чи тікай» впорскує першу порцію адреналіну в організм. Та вже за мить мені спадає на думку, що не варто витрачати сили.
Вони наздоганяють мене на околиці міста, де закінчуються будинки й починається депо.
Довкола більше ані душі.
Допомоги чекати нізвідки.
Вони навіть молодші, ніж я спочатку подумав, і від них смердить солодовим напоєм, наче гидким одеколоном. Дика енергія, яка світиться в їхніх очах, свідчить про те, що вони тиняються всю ніч, може, якраз і чекаючи такої нагоди.
Б’ють методично.
Вони навіть не лаються.
Я надто втомлений і розбитий, щоб відбиватися.
Перш ніж я встигаю зрозуміти, що відбувається, я вже лежу на тротуарі, а вони гамселять мене в живіт, по спині, в обличчя. На якусь мить я відключаюсь, а коли приходжу до тями, вони руками нишпорять по моєму тілу, мабуть, шукаючи гаманець, якого там нема.
Під кінець вони здирають і закидають мій рюкзак, а коли я харкаю кров’ю на тротуар, відстають з реготом і вшиваються.
Я довго лежу там, прислухаючись до того, як жвавішає рух на дорозі.
Розвидняється.
Повз мене по тротуару проходять люди і навіть не зупиняються.
Кожен подих вбиває клин болю між моїми потовченими ребрами, ліве око запливло й не відкривається.
Через якийсь час мені вдається сісти.
Чорт.
Ампули.
Чіпляючись за сітчасту огорожу, спинаюся на ноги.
Я засовую руку під сорочку й намацую шматок клейкої стрічки, приліпленої до мого боку.
Страшенно боляче віддирати його від тіла, але все страшенно боляче.
Ампули на місці.
Три роздушені.
Три цілі.
Спотикаючись, добираюся до куба й зачиняюся зсередини.
Грошей катма.
Записники зникли.
Шприци й голки також.
У мене залишилося тільки моє побите тіло й ще три шанси все виправити.
ЛИШИЛОСЬ АМПУЛ: 2
Першу половину дня я проводжу, старцюючи на розі якоїсь вулиці, щоб назбирати грошей на поїзд до міста.
Решту дня проводжу за чотири квартали від свого будинку, сидячи на тротуарі за шматком картону, де написано:
БЕЗПРИТУЛЬНИЙ. СТРАШНІ ЗЛИДНІ.
ОХОЧЕ ПРИЙМУ БУДЬ-ЯКУ ДОПОМОГУ
Схоже, вигляд мого побитого обличчя зовсім не викликає співчуття, бо коли сонце вже сідає, у мене назбирано всього 28 доларів 15 центів.
Я голодний, хочу пити, в мене все болить.
Вибираю доволі благеньку закусочну, щоб мене туди пустили, і з останніх сил плачу за їжу.
Мені нікуди йти.
Немає грошей навіть на кімнату в мотелі.
Назовні западає холодна дощова ніч.
Я йду до свого будинку, обходжу квартал і звертаю в провулок, підшукуючи якийсь закуток, де можна сховатись і передрімати.
Знаходжу щілину між своїм гаражем і гаражем сусіда, затулену контейнерами для сміття. Пробираюся туди, прихопивши сплющену картонну коробку, яку притуляю до стінки свого гаража.
Накриваюся нею, чую, як над головою дощ лупить по картону і сподіваюсь, що мій імпровізований притулок протримається всю ніч.
Звідси я можу навіть зазирнути у вікна другого поверху мого будинку, які видніються над високим парканом навколо мого заднього подвір’я.
Це хазяйська спальня.
У вікні мелькає Джейсон.
Це не Джейсон-2. Я впевнений, бо це не мій світ. Магазини й ресторани далі за квартал від мого будинку не ті. У цих Дессенів інші автомобілі, не такі, як у нашій сім’ї. І він повніший за мене, я таким ніколи не був.
На мить у вікні з’являється Даніела, піднімає руки, опускає жалюзі.
Добраніч, кохана.
Дощ припускає сильніше.
Коробка прогинається.
Я починаю тремтіти.
На восьмий день мого життя на вулицях Логан-сквер, сам Джейсон Дессен вкидає банкноту в 5 доларів у мою коробочку для пожертв.
Я в безпеці.
Упізнати мене неможливо.
Моє обличчя обвітрене, заросле бородою, і від мене відгонить крайніми злиднями.
Люди в моїй окрузі щедрі. Щодня я назбирую стільки, що можу дешево поїсти й припасти кілька доларів.