Співчуваю твоїй утраті.
Тепер він опинився з утратою сам-на-сам. Сам із Джейком. Якусь мить Роланд розглядав невелику лісосмугу при дорозі, дивився на двох із тієї трійці, хто волею провидіння опинився в цьому місці: непритомного чоловіка і мертвого хлопчика. Очі в Роланда були сухі й гарячі, вони пульсували в очницях від болю, і на мить його опанувала впевненість, що він знову розучився плакати. І йому стало страшно. Якщо він не здатен плакати після всього, що здобув і знову втратив, то який у цьому всьому сенс? Але врешті-решт сльози ринули, і він відчув величезне полегшення. Вони потекли з очей, пригасивши їхній несамовитий синій вогонь. Змочили йому брудні щоки. Він плакав мовчки, схлипнув лише раз, але цього вистачило, щоб його почув Юк. Шалапут підвів ніс до неба, до коридору хмар, що бурхливо мчали вперед, і завив. Та одразу ж потому і замовк.
Несучи Джейка на руках, Роланд заглиблювався в ліс. По п’ятах за ним невідступно біг Юк. Те, що пухнастик теж плакав, стрільця не здивувало: він і раніше бачив сльози в тваринки на очах. І вже давно не вважав, що Юкові прояви розумності й співчуття — не більше, ніж імітація. Ідучи, Роланд згадував молитву за померлих, яку чув від Катберта під час їхньої останньої кампанії — тієї, що скінчилась на Єрихонському пагорбі. Він сумнівався, що Джейкові для переходу в потойбічний світ потрібна молитва, але він мусив чимось зайняти свої думки, бо його розум, здавалося, перебував на межі. Якщо дати йому волю, він міг не витримати.
Можливо, пізніше він дозволить собі впасти в істерію — чи піддатися гніву, шаленству, що зцілює, — але не зараз. Зараз він не зламається. Джейк віддав своє життя не для того, щоб усе зійшло нанівець.
Зелено-золотава, наповнена світлом літня імла, що живе лише в лісах (старезних лісах, як той, де бушував ведмідь Шардик), ставала глибшою. Вона просвічувала крізь дерева навскісними присмерковими променями, і через це місцина, де Роланд вирішив зупинитися, більше скидалася на храм, ніж на галявину. Він зробив близько двохсот кроків від дороги на захід. Тут поклав Джейка на землю і роззирнувся навколо. Побачив дві іржаві бляшанки від пива і декілька порожніх гільз, напевно, викинутих мисливцями. Закинув їх подалі у ліс, щоб галявинка була чиста. Потім подивився на Джейка, витираючи сльози, щоб зір хоч трохи прояснився. Обличчя у хлопчика було чисте, як та галявинка (про це подбав Юк), проте одне заплющене око надавало йому лихого вигляду, і це не можна було так залишати. Роланд пальцем опустив йому повіку, але вона знову піднялась (як уперта шторка на вікні, подумав стрілець). Він лизнув пучку великого пальця і знову опустив повіку. Цього разу вона лишилася заплющеною.
Джейкова сорочка була вся в плямах крові й пилу. Роланд зняв її, потім стягнув з себе сорочку і одягнув її на хлопчика, як вдягають ляльку. Сорочка доходила хлопчикові майже до колін, але стрілець не став її заправляти — так вона прикривала плями крові у Джейка на штанях.
За всім цим спостерігав Юк, і його золотисто-чорні очі блищали від сліз.
Роланд сподівався, що земля під товстим шаром хвої м’яка. Так і виявилось. Він уже почав руками рити Джейкові могилу, коли почув з боку дороги звук двигуна. По шосе проїжджали й інші машини, відколи він поніс Джейка в ліс, але неприємний гуркіт цього мотора він упізнав одразу. Чоловік у синьому автомобілі повернувся. Роланд не був до кінця впевнений, що він це зробить.
— Залишайся тут, — пробурмотів він пухнастику. — Охороняй хазяїна. — Ні, не так. — Будь тут і охороняй свого друга.
Роланд очікував, що Юк повторить команду (найбільше, на що він міг спромогтися, — Бу’ут!) таким самим тихим голосом, але шалапут промовчав. Просто ліг біля голови Джейка і зловив у повітрі муху, коли та хотіла сісти хлопчикові на носа. Роланд кивнув і попрямував назад до того місця, звідки прийшов.
На той час, коли Роланд уже підійшов досить близько і міг бачити все, що відбувалося на дорозі, Браян Сміт вийшов з машини. Він сидів на кам’яній стіні, тримаючи на колінах свого ціпка. (Роланд гадки не мав, для чого йому ціпок: щоб хизуватися чи для діла, — але йому було сто разів байдуже.) Кінг трохи прийшов до тями, і двоє чоловіків розмовляли.
— Прошу, скажіть, що це лише розтягнення, — слабким стурбованим голосом сказав письменник.
— Нє-а. Я б сказав, що нога у вас поламана у шести, а може, й семи місцях. — Тепер, коли в нього був час заспокоїтися і навіть вигадати легенду, голос Сміта звучав не просто спокійно, а навіть радісно.
— Краще б підбадьорили мене, — сказав Кінг. Видима половина його обличчя була дуже бліда, але кров з глибокої рани на скроні майже перестала текти. — У вас є сигарета?
— Нє-а, — так само радісно протягнув Сміт. — Я в зав’язці.
Навіть тих крихт доторку, якими володів Роланд, вистачило, щоб зрозуміти, яка це брехня. Просто у Сміта лишалося всього три сигарети, і він не хотів ділитися ними з чоловіком, який міг собі дозволити купити стільки сигарет, що ними можна було б цілий Браянів фургон забити. Крім того, Сміт вважав…
— Крім того, людині, яка потрапила в аварію, курити не можна, — сказала невинна овечка Сміт.
Кінг кивнув.
— І без того дихати важко, — погодився він.
— Мабуть, і ребро у вас поламане, а то й два. Мене звуть Браян Сміт. Це я вас збив. Вибачте. — Він простягнув руку, і — о диво дивнеє — Кінг її потиснув.
— Нічого такого зі мною раніше не траплялося, — виправдовувався Сміт. — Я навіть за неправильне паркування квитанцій ніколи не отримував.
Кінг вирішив утриматись від коментарів, навіть якщо зрозумів, що це щира брехня. Його цікавило дещо інше.
— Містере Сміт… Браяне… крім нас, тут хтось був?
Причаївшись за деревами, Роланд напружився.
Сміт замислився. Сягнув рукою в кишеню, витяг батончик «Марс» і став розгортати. Потім похитав головою.
— Тільки ви і я. Але я викликав «швидку» і рятувальників. Сказали, що їхня бригада десь недалеко. Сказали, що будуть тут з хвилини на хвилину. Не хвилюйтесь.
— Ви знаєте, хто я такий?
— Господи, та ясно, що знаю! — Сміт усміхнувся. Відкусив шмат від батончика і далі говорив з повним ротом. — Я вас зразу впізнав. Усі кіна ваші бачив. Найбільше мені сподобалось про сенбернара. Як його там звали?
— Куджо, — сказав Кінг. Це слово Роланд знав: його часом вживала Сюзен Дельґадо, коли вони лишались наодинці. У Меджисі «куджо» означало «милий».
— Ага! Ото був кльовий фільм! Страшний, як чорт! Добре, що малий залишився живий!
— У книжці він помер. — Кінг заплющив очі й просто лежав, чекаючи.
Сміт знову відхопив від батончика велетенський шмат.
— Мені ще серіал про клоуна сподобався! Такий крутий!
Кінг не відповів. Його очі не розплющувались, але Роланд бачив, що дихає він рівно і глибоко. Йому це здалося добрим знаком.
Потім до них примчав автомобіль і різко загальмував перед фургоном Сміта. Цей мотовіз був завбільшки з поховальну гарбу, але не чорний, а помаранчевий, і з ліхтарями, що блимали. Роланд не без вдоволення помітив, що зупинився він акурат на слідах від коліс крамаревого пікапа.
Роландові чомусь здавалося, що з кабіни водія зараз вискочить робот, але звідтіля вийшов чоловік і витяг із задньої частини автомобіля чорну лікарську сумку. Задоволений тим, що все складається якнайкраще, Роланд пішов назад, туди, де залишив Джейка. Рухався він зі своєю давньою неусвідомленою грацією: не наступив на жодну галузку і жодної пташки не сполохав з дерева.
Чи здивуєтеся ви, після всього, що ми разом бачили, і всіх таємниць, які нам відкрилися, коли дізнаєтесь, що о чверть на шосту того вечора місіс Тасенбаум проїхала на старому пікапі Чіпа Макевоя під’їзною дорогою до будинку, який ми вже відвідували? Напевно, ні, бо ка — це колесо, і єдине, що воно вміє, — крутитися. Коли ми приходили сюди востаннє, 1977 року, то будинок і елінг на березі озера Ківейдін були білі з зеленою оздобою. Тасенбауми ж, придбавши будинок у 94-му, перефарбували його у приємний для ока кремовий відтінок (без жодних оздоб; Айрін Тасенбаум вважала, що оздоби — для людей, які не вміють приймати рішення). Також вони поставили щит з написом «САНСЕТ-КОТЕДЖ» на початку під’їзної дороги, і для дядечка Сема ця назва стала частиною їхньої поштової адреси. Але що стосується місцевих, то для них цей будинок на південному березі Ківейдіну завжди був і залишатиметься колишнім будинком Джона Каллема.