Обличчя стрільця.
Якби спина в Мозеса Карвера була пряма, вони з Роландом подивилися б один одному у вічі. А так Карверу довелося трохи підвести погляд: для цього він по-пташиному закинув голову. Усе свідчило про те, що він не міг зігнути шию — її знерухомив артрит. Білки його карих очей були такі тьмяні, що важко було навіть розібрати, де закінчувались райдужні оболонки. Але за окулярами в золотій оправі танцювали іскорки сміху. А ще Мозес Карвер досі носив крихітні білі вуса.
— Роланд з Ґілеаду! — вигукнув він. — Як довго я чекав на зустріч з вами, сер! По-моєму, це єдине, що тримало мене на цій землі так довго, відколи не стало Джона й Аарона. Відпусти мене на хвильку, Меріан, відпусти! Я маю дещо зробити!
Меріан Карвер відпустила його і подивилась на Роланда. Її голосу в голові він не чув, та це й не потрібно було. Те, про що вона хотіла його попросити, ясно читалося в її очах: «Підхопіть його, сей, якщо впаде».
Але чоловік, якого Сюзанна називала «тато Моз», не впав. Натомість він притулив кулака, якого ледве стиснув з вимучених артритом пальців, до лоба і зігнув праве коліно, перенісши всю вагу тіла на праву ногу, що аж тремтіла від напруги.
— Хайл, останній стрільцю, Роланде Дескейн з Гілеаду, сину Стівена та істинний нащадку Артура Ельда. Я, останній з ка-тету Троянди, як ми себе називали, вітаю тебе.
Роланд теж приклав кулак до чола, але вклонятися, виставивши ногу, не став. Натомість він опустився на коліно.
— Хайл, тату Моз, хрещений батьку Сюзанни, діне катету Троянди, всім серцем тебе вітаю.
— Дякую, — і старий чоловік розсміявся, як хлопчисько. — Як добре, що ми познайомились у Домі Троянди! Якраз на тому місці, де могла б бути Могила Троянди! Ха! Що, скажеш, не добре?
— Ні, бо це була б брехня.
— Ще б пак! — вигукнув старий і знову засміявся радісним «та-ну-тебе» сміхом. — Але я від захвату геть забувся про хороші манери, стрільцю. Оця висока красуня, яка стоїть коло мене, ти міг би подумати, що вона моя онучка, бо, коли вона народилась, мені було сімдесят — тобто тисяча дев’ятсот шістдесят дев’ятого року це було. Але насправді бува й так, що найліпше в твоєму житті може з’явитись пізно. Наприклад, діти. Це я так здалеку почав був казати, що це моя дочка, Меріан Одетта Карвер, президент корпорації «Тет», відколи я відійшов від справ у дев’яносто сьомому, у дев’яносто вісім років. Як думаєш, Роланде, у снобів із заміського клубу повідмерзали б яйця, якби вони знали, що компанією, яка коштує близько десяти мільярдів доларів, керує негритянка? — Від захвату й радості в нього дуже посилився акцент, Роланд насилу розбирав слова.
— Тату, припини, — сказала висока жінка: по-доброму, але з тону відчувалось, що вона не терпітиме жодних заперечень. — Якщо не припиниш, у тебе запищить кардіомонітор. До того ж у цього чоловіка мало часу.
— Поганяє мене, як того коняку! — обурено вигукнув старенький. Але тут же злегка схилив набік голову і невимовно хитро та з гумором підморгнув Роландові оком, якого дочці було не видно.
«Можна подумати, вона не знає твоїх витівок, старий, — подумав Роланд, звеселившись навіть попри свою скорботу. — Вона вже багато-багато, дела років тобі підігрує».
— Ми трохи поговоримо з вами, Роланде. Але спершу я хотіла б побачити одну річ.
— У цьому нема потреби! — голос старого тремтів від обурення. — Ані найменшої потреби. Я що, виховав дурепу?
— Може, він і правий, — сказала Меріан, — але перестрахуватися…
— …ніколи не завадить, — закінчив стрілець. — Хороше правило, еге ж. Що ти хочеш побачити? Що скаже тобі, що я — це я, той, за кого себе видаю, і ти мені повіриш?
— Ваш револьвер.
Зі шкіряної сумки Роланд витяг футболку «Дні міста», а з футболки — кобуру. Розгорнув пояс і видобув револьвер з руків’ями, оздобленими сандаловим деревом. Почув, як благоговійно охнула Меріан Карвер, але вирішив на це не звертати уваги. А ще помітив, що двоє охоронців у костюмах гарного крою підійшли ближче і дивляться круглими від подиву очима.
— А, бачиш! — закричав Мозес Карвер. — Еге ж, ви всі бачите! Боже! Це ж те саме, що на власні очі побачити Екскалібур, меч короля Артура! Буде про що розповісти онукам!
Роланд простягнув батьків револьвер Меріан. Він розумів, що револьвер їй потрібен, аби перевірити, чи не самозванець він, що вона мусить це зробити, перш ніж завести у святая святих корпорації «Тет» (де лиходій міг би завдати непоправної шкоди), але секунду-дві вона просто не могла виконати свій обов’язок. Та потім зібралася з духом і взяла револьвер. І очі Меріан округлилися від подиву, коли вона відчула його велику вагу. Обережно, щоб не торкнутись гачка, вона піднесла ствол до рівня очей і провела пальцем по завитку орнаменту біля дула:
— Містере Дескейн, можете сказати, що це означає?
— Так, — кивнув він. — Якщо зватимеш мене Роландом.
— Якщо ви просите, я намагатимусь.
— Це знак Артура. — Він і собі провів пальцем по орнаменту. — Єдиний знак, що є на дверях його усипальниці. Це його знак діна, й означає він «БІЛІСТЬ».
Старий простягнув тремтячі руки, мовчки, але наполегливо.
— Він заряджений? — запитала Меріан, але не встиг Роланд і слова промовити, як сама відповіла: — Авжеж, заряджений.
— Дай його батькові, — сказав Роланд.
Меріан вагалась, двоє охоронців теж дивилися з сумнівом, але Тато Моз не опускав рук, і Роланд кивнув. Жінка неохоче передала револьвер батькові. Узявши, старий потримав його в обох руках, а потім зробив щось таке, від чого на серці в стрільця водночас потепліло і стало зимно. Він поцілував ствол старечими зморшкуватими губами.
— Що відчуваєш на смак? — запитав Роланд із щирої цікавості.
— Роки, стрільцю, — відповів Мозес Карвер. — Відчуваю роки. — І з цими словами простягнув револьвер жінці руків’ям уперед.
З очевидним полегшенням Меріан віддала його Роландові, немовби рада була спекатися його смертоносної ваги, і стрілець знову поклав його в кобуру.
— Заходьте, — запросила вона. — Часу в нас небагато, але ми проведемо його настільки весело, наскільки дозволить нам ваше горе.
— Амінь! — Старий поплескав Роланда по плечі. — Вона й досі жива, моя Одетта… та, яку ти звеш Сюзанною. Отак. Я подумав, що ти зрадієш, про це почувши, сер.
Роланд справді зрадів і кивнув на знак подяки.
— Ходімо, Роланде, — сказала Меріан Карвер. — Ласкаво просимо до нашого дому, адже це і ваш дім також. Ми знаємо, може статися так, що ви більше ніколи сюди не завітаєте.
Кабінет Меріан Карвер був розташований на північно-західному розі дев’яносто дев’ятого поверху. Стіни тут були з суцільного скла, без жодної перекладини, і від краєвиду, що відкривався звідти, у стрільця перехопило подих. Він немовби завис у повітрі, а місто, що розкинулося перед його очима, було казковішим за будь-яке уявне. Втім, він уже бачив його, бо впізнав висячий міст, а також деякі високі будівлі на цьому боці мосту. Той міст він не міг не впізнати, адже в іншому світі вони мало на ньому не загинули. Джейка тоді викрав Ґешер і забрав до Цок-Цока. Роланд бачив перед собою місто Лад, яким воно було в часи розквіту.
— Ви називаєте це місто Нью-Йорком? — запитав він. — Адже так?
— Так, — відповіла Ненсі Діпно.
— А той міст як?
— Міст Джорджа Вашингтона, — сказала Меріан Карвер. — Для тутешніх просто Ем-Де-Ве.
Отже, там лежав міст, який не лише привів їх до Лада. Саме його перейшов панотець Каллаген, коли вирушив у мандри з Нью-Йорка. Це врізалося Роланду в пам’ять з його розповіді.
— Не хочете щось випити? — запропонувала Ненсі.
Він хотів було відмовитись, але, відчуваючи, що все пливе перед очима, передумав. Що-небудь, так, але суто для підбадьорення.
— Чаю, якщо у вас є, — сказав він. — Гарячого міцного чаю з цукром чи медом. Можете зробити?
— Можемо. — Меріан натиснула на кнопку в себе на столі. Вона поговорила з кимось не видимим для Роланда, і зненацька він збагнув, що робила жінка в приймальні — та, яка нібито балакала сама з собою.
Меріан замовила гарячі напої й сандвічі (брутерботи, як незмінно називав їх про себе Роланд), нахилилася над столом і пильно поглянула стрільцеві у вічі.