— Скажу, що звучить диявольськи привабливо, — промовила Сюзанна. І нечасто її голос звучав настільки щиро.
Він по-товариському поплескав її по плечі.
— Хороша жінка — мов та безцінна перлина! Не знаю, чи то Шекспір сказав, чи в Біблії написано, чи це потроху з обох… Гррр, Ліппі, чорти б узяли твої сліпі очі! Куди це ти пхаєшся? Хочеш з цими людьми познайомитися, га?
Його голос стишився до дивного бубоніння — прерогативи людей, що живуть на самоті, не рахуючи одного-двох улюбленців. Його кобила наосліп причвалала до них, і Коллінз ухопив її за шию і грубо та водночас ніжно попестив. Але Сюзанні тварина видалася найпотворнішим чотириногим, яке вона бачила в своєму житті. Від вигляду цієї істоти її добрий гумор частково випарувався. Ліппі була сліпа — і не на одне око, а на обидва, — та худа, як опудало. Коли вона йшла, кістяк під її шолудивою шкірою ходив вперед-назад настільки помітно, що Сюзанна боялася, як би кістки не прорвалися назовні. На секунду-дві їй в усіх подробицях кошмару пригадався чорний коридор під замком Дискордія: слизька почвара, що їх переслідувала, і кістки. Усі ті кістки.
Мабуть, якісь емоції відбилися в неї на обличчі й Коллінз їх помітив, бо заговорив, мало не захищаючись.
— Вона потвора, я знаю, але коли ви будете така стара, як вона, не думаю, що ви багато конкурсів краси виграєте. — Він попестив шию коняки, стерту і всю в болячках, потім міцно ухопив її за рідку гриву, неначе хотів вирвати з корінням (хоча Ліппі не показала, що їй боляче), і розвернув на дорогу, щоб вона стала мордою до котеджу. Поки він це робив, з неба стали падати перші сніжинки буревію, що насувався.
— Ходімо, Ліппі, стара ти коробка гівна, паскудниця, кандиба ти горбата, прокажена чотиринога! Що, не чуєш у повітрі запаху снігу? Та навіть я чую, а в мене нюх пропав ще сто років тому! — Він повернувся до Роланда й Сюзанни. — Сподіваюсь, вам сподобається, як я готую, бо местиме днів зо три, так я собі думаю. Еге ж, щонайменше три дні до того, як Місяць-Демон знов покаже свою пику! Але добре, що ми познайомилися, слово честі! Тільки не судіть про мою гостинність з вигляду моєї шкапи, хе-хе!
«Щиро на це сподіваюся», — подумала Сюзанна і легенько здригнулася. Старий відвернувся, проте Роланд подивився на неї здивовано. Вона всміхнулась і похитала головою, мовляв, нічого страшного… та то й були дрібниці. Вона не збиралася зізнаватися стрільцеві, що від вигляду кульгавої шкапини з катарактою на очах і ребрами назовні їй стало моторошно. Роланд ще ніколи не обзивав її дурненькою, і давати йому для цього привід вона не збиралася ні за які…
Немов прочитавши її думки, стара шкапа повернулася і вишкірила на Сюзанну свої дивом уцілілі кілька зубів. Очі в западинах кістлявої голови Ліппі були мов облямовані гноєм пробки сліпоти над огидним вищиром. Вона заіржала на Сюзанну, неначе попереджаючи: «Думай собі, що хочеш, Галко, я тут житиму ще довго після того, як ти підеш далі своєю дорогою і помреш своєю смертю». Цієї ж миті налетів вітер і жбурнув їм в обличчя снігом, прошелестів у вітті ялин, що вгиналися під снігом, і просвистів під дахом маленького будиночка Коллінза. Майже стих, та потім знову на секунду посилився й скорботно застогнав, майже як людина.
Сарай було поділено на кілька частин: з одного боку — курник, з іншого — стійло, а під дахом — маленький сінник, набитий сіном.
— Я можу залізти й наскидати сіна вилами, — сказав Коллінз, — але щоразу, як це роблю, я ризикую життям, а все через оце своє поламане стегно. Сей Дескейн, я, звісно, не можу змусити вас допомогти старому чоловікові, але чи не могли б ви…
Роланд заліз на сінник приставленою під кутом драбиною і скидав униз сіно, поки Коллінз його не зупинив, сказавши, що цього Ліппі вистачить навіть на чотири дні завірюхи. («Бо вона ж ні чорта не жере, самі бачите, яке худобисько».) Коли стрілець спустився, Коллінз повів їх короткою задньою доріжкою до котеджу. Кучугури снігу, навалені обабіч доріжки, сягали Роланду аж до маківки.
— Ласкаво просимо до цієї скромної оселі, тощо, тощо, — сказав Джо і запросив їх на кухню.
Стіни тут було обшито сосновими панелями, але, підійшовши ближче, Сюзанна побачила, що насправді панелі пластикові. Її одразу ж огорнуло приємне тепло. На електричній плиті стояла марка «Росско», про яку вона ніколи не чула. Холодильник був марки «Амана» і спереду, над ручкою, мав маленькі дверцята. Сюзанна нахилилася ближче і прочитала слова «ЧАРІВНИЙ ЛІД».
— Ця штука робить кубики льоду? — захоплено спитала вона.
— Ну, не зовсім так, — відповів Джо. — Їх робить морозильник, красуне. А ця штука спереду просто вкидає їх тобі в склянку.
Її це розсмішило, і вона засміялася. А опустивши погляд, побачила, що Юк дивиться на неї зі своєю звичною грайливою усмішкою, і розсміялася ще сильніше. На цій кухні з її сучасними зручностями пахло ностальгією: цукром, прянощами та всім найприємнішим з давніх часів.
Роланд підвів погляд на лампи денного світла під стелею, і Коллінз кивнув.
— Так-так, у мене є ’лектрика. І камін, який подає гаряче повітря, правда ж, чудово? І рахунків мені ніхто не присилає! Генератор стоїть у сарайчику за будинком, і тихий він, як недільний ранок! Хоч на дах того сарайчика залізьте, нічого не почуєте, тільки тихе «ммммм». Каністри з пропаном міняє Заїка Білл, і ремонтує його, коли треба, теж він, хоча за весь час, поки я тут, це довелося робити хіба разів зо два. А, ні, Джої бреше, скоро на той світ почеше. Тричі. Усього разом три рази.
— А хто такий Заїка Білл? — поцікавилася Сюзанна.
— І давно ви тут живете? — одночасно спитав Роланд.
Джо Коллінз розсміявся.
— По черзі, мої любі нові друзі, по черзі! — Він поставив ціпка, щоб вибратися з куртки, але ненароком переніс вагу на хвору ногу, тихо загарчав і мало не впав. Упав би, якби Роланд не підхопив його під руку.
— Дякую, дякую, дякую, — сказав Джо. — Хоча, скажу я вам, це б я вже не вперше зарив носом у лінолеум. Та раз уже ви врятували мене від падіння, то на ваше питання я відповім першим. Живу тут я, Дивак Джо з провулка Дивака, десь років так сімнадцять. Але точно сказати не можу, бо дуже довго час тут був якийсь, чорт забирай, не такий, як треба, якщо розумієте, про що я.
— Ми розуміємо, — кивнула Сюзанна. — Ще й як розуміємо.
Коллінз заходився стягати з себе светра, під яким виявився ще один. На перший погляд Сюзанні здалося, що Джо — огрядний старий чолов’яга, ще не гладкий, але вже майже. А тепер вона побачила, що враження повноти створював одяг. Джо Коллінз був не аж такий худющий, як його стара шкапа, проте до огрядного йому було дуже далеко.
— А Заїка Білл, — вів далі старий, знімаючи другого светра, — то робот. Прибирає в хаті, обслуговує генератор… а ще, звісно, то він розчищає сніг. Коли я сюди прийшов, він заїкався лише зрідка. А тепер уже на кожному другому-третьому слові. Що я робитиму, коли він зламається, чорт його зна. — Але з того, як він це сказав, Сюзанна зрозуміла, що він анітрохи не переймався.
— А може, він очуняє, адже тепер Промінь знову працює як слід, — сказала вона.
— Хіба що протягне трохи довше, але що очуняє, дуже сумніваюся, — похитав головою Джо. — Машини не одужують так, як живі істоти. — Він нарешті розібрався до натільної сорочки, і на цьому роздягання скінчилося. І Сюзанна потайки зраділа. Їй вистачило й страхітливого вигляду кінських ребер, що випиналися з-під шкіри, вкритої короткою сивою шерстю. Споглядати ще й ребра хазяїна вона не мала жодного бажання.
— Знімайте пальта й штани, — скомандував Джо. — За пару хвилин я зроблю вам по еґногу, але спершу покажу свою вітальню, бо це предмет моїх гордощів.
Підлогу у вітальні вкривав плетений з клаптів килим — такий міг би прикрасити колись затишну оселю бабусі Голмс. Біля стола стояло велике м’яке крісло. Стіл угинався від журналів, книжок у м’яких обкладинках, ще на ньому лежали окуляри й стояла коричнева пляшечка з бозна-якими ліками. Був також телевізор, хоча Сюзанна не могла собі уявити, що старий Джо міг по ньому дивитися (Едді з Джейком одразу б примітили на поличці під ним відеомагнітофон). Але увагу Сюзанни (та й Роланда також) полонила фотографія, що висіла на стіні. Джо причепив її кнопкою — трохи нерівно й недбало (і Сюзанні це видалося мало не блюзнірством).