Цей жарт викликав у Роланда регіт, та й у Сюзанни також. Юк шкірився аж до вух.
— А бабця в мене, скажу я вам, теж була нівроку. Розказувала, що навчилася плавати, коли її взяли на річку Куягоґа і викинули з човна. А я їй кажу: бабуню, тебе ж не плавати хотіли навчити…
Роланд пирхнув, затулив носа рукою і знову пирхнув. На щоках у нього палахкотіли червоні плями. Сміх пришвидшував обмін речовин у організмі, усе згоряло миттєво — Сюзанна про це десь читала. Тож тепер і в неї, напевно, пришвидшився метаболізм, бо вона сміялася. Було таке відчуття, що весь жах, уся печаль ринули з неї, як з відкритої рани, наче…
Ну, наче кров.
Десь на задвірках свідомості задзеленчав тривожний дзвіночок, але вона не надала йому значення. Про що можна було тривожитись? Вони ж сміялися! Їм було весело!
— А можна я хвилинку побуду серйозним? Ні? То йди у сраку і кобилу, на якій приїхав, теж з собою прихопи — завтра, коли я прокинусь, то протверезію, а от ти як був потворним, таким і залишишся. І лисим теж.
(Роланд зареготав.)
— Я говоритиму серйозно, ясно? Якщо не подобається, запхай своє невдоволення собі туди, де тримаєш дрібні гроші. Моя бабця була чудова жінка. Жінки взагалі чудові, ви це знали? Але в них, як і в чоловіків, є свої вади. Якщо жінці доведеться обирати, наприклад, між тим, щоб піймати м’яч чи врятувати дитину, вона врятує життя дитині, навіть не задумуючись, скільком чоловікам зіпсує гру. Отак! — Він постукав себе кісточками пальців по голові і вибалушив очі, знову їх насмішивши. Роланд хотів було поставити каву на стіл і розлив її. Він тримався рукою за живіт. Чути, що він так гучно сміється, так віддається на волю сміху, було само по собі смішно, й Сюзанна вибухнула сміхом з новою силою.
— Чоловіки — це одне, жінки — інше. Якщо їх поєднати, вийде геть новий смак. Як у печива «орео» з прошарком. Як у кексів з арахісовим маслом. Як у торта з родзинками і соусом зі шмарклів. Покажіть мені чоловіка й жінку, і я покажу вам Особливий Інститут — не рабства, шлюбу. Але я повторююся. Отак! — Він постукав себе по черепушці. Вирячив очі. Цього разу вони неначе наполовину вилізли з орбіт
(як йому це вдається)
і Сюзанні довелося стиснути живіт, бо від сильного сміху він уже болів. І кров бухала в скронях. Було боляче, але приємно.
— Шлюб — це коли в тебе є дружина чи чоловік. Еге ж! Зазирніть у словник Вебстера! Бігамія — це коли дружин чи чоловіків забагато. Звісно, в моногамних шлюбах усе так само! Отак!
Якби Роланд засміявся сильніше, подумала Сюзанна, він би сповз із крісла просто в калюжку розлитої кави.
— А є ще розлучення, це слово походить з латини й у перекладі означає «вирвати чоловікові геніталії через гаманець».
Але я зупинився на Клівленді, пам’ятаєте? Знаєте, як було засновано Клівленд? Купка людей у Нью-Йорку сказала: «Ого, злочини й злидні — це класно, єдине, що погано, — тут жаркувато. Їдьмо на захід».
Сміх, як згодом подумає Сюзанна, схожий на ураган: щойно він сягне певної точки, як стає незалежним і сам себе підтримує. Ти смієшся не тому, що жарти смішні, а тому, що смішний сам твій стан. До цього стану Джо Коллінз їх підвів своїм наступним дотепом.
— Гей, пам’ятаєте, як у початковій школі вас учили, що у випадку пожежі ви маєте спокійно вишикуватись у ряд так, щоб на початку стояли найнижчі, а наприкінці — найвищі люди? Яка тут логіка? Що, високі люди повільніше горять?
Сюзанна вереснула від сміху і ляснула себе рукою по щоці. І зненацька її пронизав такий біль, що весь сміх умить вивітрився. Нарив коло губи в неї знову збільшувався, проте вже два чи три дні не кривавив. Вона випадково зачепила його рукою і зірвала присохлу чорнувато-червону кірку. Кров з ранки не просто потекла: вона зацебеніла.
Сюзанна не одразу збагнула, що сталося. Знала тільки, що не так уже сильно хляснула себе рукою по щоці, щоб настільки сильно заболіло. Джо, здавалося, теж нічого не помітив (бо знову наполовину затулив очі повіками), мусив не помічати, бо заторохкотів ще швидше:
— Слухайте, а як вам той рибний ресторанчик у «Морському світі»? Я з’їв половину фішбургера і замислився: а чи не їм я когось ніякого? Отак! До речі, про рибу…
І тут тривожно загавкав Юк. Сюзанна відчула, як шиєю на плече стікає вологе тепло.
— Зупинися, Джо, — попросив Роланд. Голосу нього був задиханий. Слабкий. Від сміху, розуміла Сюзанна. Ох, але ж як боліла щока, і…
Джо розплющив очі й роздратовано подивився на Роланда.
— Що таке? Ви ж самі просили, я й показую.
— Сюзанна поранилася. — Стрілець уже був на ногах і дивився на неї. Його сміх потонув у тривозі.
— Роланде, я не поранилася, просто дала собі ляпаса сильніше, ніж розрахо… — Вона перелякано замовкла, бо побачила на своїй руці рукавичку крові.
Знову загавкав Юк. Роланд ухопив зі стола біля своєї перевернутої чашки серветку. Один її край був коричневий і просяк кавою, але інший — сухий. Стрілець затис ним рану, з якої струменіла кров, і Сюзанна спершу сахнулася від його доторку, а з очей бризнули сльози.
— Ні, дай я зупиню кровотечу, — пробурмотів Роланд і взяв її за голову, обережно просунувши пальці в густу шевелюру її кучерів. — Постарайся не ворушитися.
І заради нього вона спромоглася не смикатись.
Крізь пелену сліз Сюзанна побачила, що Джо сердиться, бо вона зірвала йому концерт, та ще й так раптово (не кажучи вже про неприємність ситуації), і в чомусь вона його розуміла. Він чудово виступав, а вона взяла й отак усе зіпсувала. Окрім болю, що вже трохи відпустив, вона відчувала страшенний сором. Згадала, як колись на уроці фізвиховання в школі в неї почалося місячне, цівка крові потекла по нозі й це побачив цілий світ — принаймні та його частина, з якою Одетта ходила на фізвиховання. Дехто з дівчат почав наспівувати: «Встав затичку!» — неначе то була найсмішніша річ на світі.
До спогадів домішався страх, що стосувався самого нариву. А раптом то рак? Досі їй вдавалося відкинути цю думку, поки вона остаточно не сформувалася в свідомості. Але цього разу вона не змогла. А що, як вона, дурепа, захворіла на рак, поки вони перетинали Погані Землі?
У шлунку все стислося, потім піднялося до горла. Якимось дивом вона спромоглася втримати смачну вечерю в собі, але, мабуть, ненадовго.
Зненацька їй захотілося побути на самоті. Їй потрібно було залишитися самій. Якщо вже блювати, то тільки не на очах у Роланда і цього незнайомця. Та навіть якщо нудота минеться, їй потрібен був час, щоб опанувати себе. Котедж струсонуло: повз нього промчав, ревучи, як атомний локомотив на повній швидкості, вихор. Світло блимнуло, і від хитавиці тіней на стінах Сюзанні знову болісно скрутило шлунок.
— Мені треба… в туалет, — видушила з себе вона. Світ захитався, та потім знову набув звичних сталих обрисів. У вогнищі спалахнула гілляка, сипонувши фонтаном яскраво-червоних іскор.
— Ти впевнена? — запитав Джо. Він більше не сердився (а може, їй узагалі привиділося, що він злився), проте в очах у нього читався сумнів.
— Нехай іде, — сказав Роланд. — Думаю, їй треба привести себе до ладу.
Сюзанна хотіла було обдарувати його вдячною усмішкою, та ворушити губами було боляче і знову починалася кровотеча. Вона не знала, що могло змінитися в найближчому майбутньому через цей дурнуватий чиряк, який усе ніяк не гоївся, проте точно знала, що жартів з неї досить. Якщо вона ще трохи посміється, то знадобиться переливання крові.
— Я повернуся, — сказала вона. — А ви, хлопці, глядіть не прикінчіть без мене пудинг. — Від самої думки про їжу накотила хвиля млості, проте мусила ж вона щось сказати.
— Щодо пудингу нічого обіцяти не можу, — відповів Роланд. — Якщо тобі стане зле й відчуєш запаморочення, поклич мене.
— Добре, — сказала вона. — Дякую тобі, Роланде.
Хоча Джо Коллінз жив сам, у його ванній відчувалася жіноча рука. Сюзанна завважила це ще першого разу, коли нею користувалася. Шпалери були рожеві, в зелені листочки та — а як інакше? — в троянди. Унітаз мав доволі сучасний вигляд, тільки сидіння було не пластмасове, а дерев’яне. Невже Джо сам його вирізьбив? Такої можливості Сюзанна не відкидала, хоча, найпевніше, сидіння приніс із якоїсь покинутої господарчої крамниці. Заїка Карл? Так Джо називав свого робота? Ні, Білл. Заїка Білл.