— У нас два завдання, — підсумував Едді. — Письменник і Руйначі. Хто в першу чергу?
— Письменник, — сказав Джейк. — Поки ще є час його врятувати.
Але Роланд похитав головою.
— Чому ні? — вигукнув Едді. — Чорт забирай, чому ні? Ти ж знаєш, який ковзкий там час? І рухається в один бік! Якщо прогавимо момент, то іншого шансу не буде!
— Але також нам треба убезпечити Промінь Шардика, — сказав Роланд.
— Хочеш сказати, Тед і Дінкі не дозволять Шимі допомогти нам, поки ми не допоможемо їм?
— Ні. Я певен, що Шимі не відмовить мені. Але уяви: ану ж як з ним щось станеться, поки ми будемо в Наріжному світі? Ми застрягнемо в дев’яносто дев’ятому.
— На Черепаховій алеї є портал… — почав Едді.
— Едді, навіть якщо він зберігся до дев’яносто дев’ятого року, згадай, що сказав нам Тед: Промінь Шардика вже почав угинатися. — Роланд похитав головою. — Серце підказує мені, що починати треба з тієї в’язниці. Якщо хтось із вас має іншу думку, я радо вислухаю.
Всі мовчали. Надворі завивав вітер.
— Передовсім треба спитатися в Теда, а тоді вже приймати остаточне рішення, — нарешті сказала Сюзанна.
— Ні, — заперечив Джейк.
— Ні! — погодився з ним Юк. Жодних несподіванок — з точки зору пухнастика, якщо Джейк сказав «ні», то була істина в останній інстанції.
— Треба спитати в Шимі, — пояснив хлопчик. — У Шимі спитати, як, на його думку, нам треба вчинити.
Після коротких роздумів Роланд кивнув.
Розділ ІХ
СЛІДИ НА СТЕЖЦІ
Усю ніч Джейка мучили кошмари, і здебільшого пов’язані вони були з «Діксі-Піґ». Коли він прокинувся, в печеру просочувалося мляве світло. У Нью-Йорку таке світло завжди навіювало йому думку прогуляти школу й цілий день провалятися на дивані: читати книжки, дивитися ігрові шоу по телевізору, а потім спати аж до вечора. Едді й Сюзанна спали, притулившись одне до одного, в одному спальнику. Юк не схотів ночувати на постелі, яку залишили для нього, і спав біля Джейка: скрутившись у клубок, поклавши пичку на ліву передню лапу. Хтось міг би подумати, що тваринка спить, але Джейк помітив проблиск золота з-поміж повік і зрозумів, що Юк за ним підглядає. Спальник стрільця був відкритий і порожній.
Хвилину-дві повагавшись, Джейк зрештою підвівся і вийшов надвір. Юк рушив слідом. Він м’яко і нечутно ступав по втоптаній землі, піднімаючись за Джейком вгору стежкою.
Роланд мав змучений і нездоровий вигляд, але сидів навпочіпках, тож Джейк зрозумів: якщо стрільцеві вистачило для цього гнучкості, то, напевно, нічого страшного з ним не відбувалося. Він присів біля стрільця, звісивши руки між коліньми до землі. Роланд не промовив ні слова, тільки глянув на нього і знову перевів погляд на в’язницю, яку персонал називав Алгул Сьєнто, а самі в’язні іменували Девар-Тої. На горизонті й під ними уже помалу розвиднювалося. Сонце — електричне, атомне чи ще якесь — ще не світило.
Юк гепнувся біля Джейка і начебто заснув. Але Джейка важко було надурити.
— Хайл і веселого дня, — сказав Джейк, коли тиша стала занадто гнітючою.
Роланд кивнув.
— Весело почнеться, весело й мине. — Але вигляд у нього при цьому був такий веселий, як у похоронної процесії. Здавалося, той стрілець, що шалено танцював комалу в світлі смолоскипів у Кальї Брин Стерджис, уже тисячу років як лежав у могилі.
— Як ти, Роланде?
— Сісти навпочіпки можу.
— Еге ж, я бачу, але все-таки?
Роланд зиркнув на нього, потім сягнув рукою в кишеню і витяг кисета з тютюном.
— Почуваюся старим і повним попелу, як ти, напевно, знаєш. Куритимеш?
Джейк повагався, та потім кивнув.
— Цигарка буде коротка, — попередив Роланд. — У кошелі, який, на щастя, повернувся до мене, є чимало корисного, але тютюну небагато.
— Збережи для себе, якщо хочеш.
Роланд усміхнувся.
— Чоловік, не спроможний поділитися своєю звичкою, має од неї відмовитися. — Він розірвав навпіл якийсь листок, скрутив пару цигарок, дав одну Джейкові й запалив їх сірником, черкнувши об ніготь. Дим повис у прохолодному нерухомому повітрі Кан Стік-Тете, а потім став повільно здійматися вгору. Цигарка здалася Джейку гарячою, тютюн — міцним і залежаним, але жодного слова скарги не зірвалося з його уст. Бо йому подобалося. Він згадав, скільки разів давав собі слово не курити, як його батько, ніколи в житті не курити, — і отакої, сам започаткував звичку. За згодою, якщо й не зі схваленням, свого нового батька.
Роланд простягнув руку й торкнувся Джейкового лоба… лівої щоки… носа… підборіддя. Від останнього доторку стало трохи боляче.
— Прищі, — сказав стрілець. — Це від тутешнього повітря.
Він також підозрював, що висипка на обличчі в хлопчика пов’язана і зі сплеском негативних емоцій — через смерть панотця, — але говорити про це не став, щоб не засмутити Джейка ще більше.
— А в тебе їх нема, — завважив Джейк. — Шкіра чиста, як у немовляти. Щасливчик.
— Так, прищів нема, — кивнув Роланд і затягнувся цигаркою. Під ними в світанковій імлі лежало село. «Мирне село», — подумав Джейк. Та не так мирним воно здавалося, як просто мертвим. Він роздивився дві фігури, які звідси видавалися трохи більшими за цятки, що розміреною ходою йшли назустріч одна одній. Охоронці-г’юми патрулювали зовнішній периметр огорожі, здогадався Джейк. На якусь коротку мить вони злилися в одну цятку, і хлопчик навіть уявив собі їхню розмову, а потім знову розділилися. — Чиряки мене обминули, але стегно болить страшенно. Неначе вночі хтось його розкрив і наповнив товченим склом. Гарячим склом. Але це квіточки порівняно з оцим. — Він торкнувся голови. — Таке враження, що череп луснув.
— Ти справді думаєш, що відчуваєш травми Стівена Кінга?
Замість відповісти словами Роланд склав великий палець і мізинець правої руки в коло і поклав на нього вказівний палець лівої. Той жест означав: я кажу тобі правду.
— Паскудно, — сказав Джейк. — І йому, і тобі.
— Може, так, а може, й ні. Ти сам подумай, Джейку, добре подумай. Відчувати біль можуть лише живі. Те, що я зараз переживаю, може означати, що Кінг не загине одразу. А отже, його легше буде врятувати.
Джейк подумав, що це може означати, що Кінг якийсь час пролежить на узбіччі в напівсвідомій агонії, а тоді помре, але йому не хотілося це казати. Нехай Роланд тішиться надією. Але було ще дещо, і це тривожило Джейка набагато більше, не давало йому спокою.
— Роланде, я можу поговорити з тобою дан-дін?
Стрілець кивнув.
— Якщо бажаєш.
Джейк зібрав докупи всю свою мужність.
— Чому ти зараз такий сердитий? Нащо ти сердишся? Чи на кого? — Він помовчав. — Не на мене?
Роландові брови поповзли вгору, і він розреготався.
— Не на тебе, Джейку. Анітрохи. Та ніколи в житті.
На радощах Джейк зашарівся.
— Вічно забуваю, який ти сильний у доторку. З тебе вийшов би чудовий Руйнач.
То була не відповідь, але Джейк вирішив не загострювати на цьому уваги. А від думки про те, щоб самому стати Руйначем, мало не здригнувся.
— А хіба ти сам не знаєш? — спитав Роланд. — Якщо вже ти зрозумів, що я, як сказав би Едді, злий як чорт, то хіба тобі так важко дізнатися причину?
— Я міг би, але то було б неввічливо. — То була правда, але не вся. Джейк невиразно пам’ятав біблійну історію про те, як Ной напився на ковчезі, поки перечікував із синами потоп. Один із синів прийшов і побачив, що його старий спить п’яний на ліжку, і насміявся з нього. За це Бог його прокляв. Зазирати в Роландові думки було, звісно, не те саме, що дивитися і реготати з нього п’яного, але майже.
— Ти хороший хлопець, — сказав Роланд. — Хороший і добрий. — Попри відсторонений стрільців тон, Джейк мало не помер від щастя. Аж раптом десь позаду них, угорі, прозвучало лунке КЛАЦ! і враз на Девар-Тої полилося сяйво спецефектового сонця. А за мить до них долинули слабкі звуки музики: «Гей, Джуд» в обробці для ліфтів і супермаркетів. Унизу настав час прокидатися і співати. Для Руйначів починався новий день. Хоча, як здогадувався Джейк, навіть уночі руйнування там не припинялося ні на мить.