Ло Цзі стояв на замерзлому озері, від пронизливого холоду зуби в нього вицокували швидку чечітку. Холод, здавалося, струмував не від крижаної води, не розносився вітром, який пробирав до кісток, а ринув з глибин космосу. Ло Цзі не смів підняти очі, бо знав, що з цієї миті зоряне небо матиме для нього зовсім інший вигляд і він ніколи більше не насмілиться зазирнути в крижану безодню космосу, засіяну мерехтливими сріблястими зорями. Як і в Рея Діаса, який почав страждати на геліофобію, в Ло Цзі розвинулася жорстока астрофобія.
Схиливши голову, під перестук зубів Ло Цзі вимовив сам до себе:
— Обернений Ло Цзі, я — твій Руйнівник!
— За останні кілька років ви геть посивіли, — сказав Ло Цзі Кенту.
— Ну, принаймні за решту відведених мені років відсоток сивини точно не зросте, — з посмішкою відповів Кент. Спілкуючись із Ло Цзі, він завжди тримав дистанцію і говорив дуже чемно, зі старомодною ввічливістю. Обернений уперше побачив у нього таку відкриту посмішку. У виразі очей легко читалося несказане: «Нарешті ти взявся за розум і почав працювати!».
— Мені потрібне безпечніше місце, — заявив Ло Цзі.
— З цим проблеми не буде, докторе Ло. Які ще побажання щодо такого місця?
— Окрім безпеки — жодних. Але місце має бути абсолютно безпечне.
— Докторе, абсолютно безпечних місць не існує, але ми можемо максимально наблизитися до такого рівня. Проте мушу вас попередити, що зазвичай подібні місця розташовуються під землею, і зручностей там…
— Рівень комфорту не має критичного значення, але було б добре, якби таке місце знайшлося на моїй батьківщині.
— Без проблем. Я просто зараз дам доручення.
Коли Кент уже збирався йти, Ло Цзі гукнув його й запитав, вказуючи на Едемський сад, майже повністю засипаний снігом:
— Ви можете мені сказати, де ми перебуваємо? Я сумуватиму за цією місциною.
За десять годин, проведених у дорозі в супроводі цілого конвою охорони, Ло Цзі нарешті дістався місця призначення. Щойно зробивши крок із автомобіля, він миттю зрозумів, де опинився: та сама простора зала з низькою стелею, схожа на підземний гараж. П'ять років тому саме звідси Ло Цзі розпочав свою подорож до нового казкового життя. Нині ж, за п'ять років здійснених солодких мрій, присмачених нічними жахіттями, він повернувся до початкової точки.
Одним із тих, хто зустрів його, виявився Чжан Сян, молодий хлопець, який п'ять років тому забезпечував їхній із Ши Цяном від'їзд. Тепер він, змужнілий і досвідчений чоловік середніх літ, відповідав за безпеку всього об'єкта.
Ліфтом знову керував озброєний солдат, звичайно, не той самий, що колись, та в Ло Цзі трохи посвітлішало на душі. Насправді за ці роки той старезний ліфт замінили сучасним автоматичним, тож більше не доводилося зачиняти двері вручну. Солдат просто натиснув кнопку з позначкою «–10», і кабіна попливла під землю.
Підземні споруди за цей час також вочевидь оновили: вентиляційні шахти в коридорах заховали від людських очей; стіни обклали кахлями, що не бояться вогкості; спадщина старих часів, включно з приписами цивільної оборони зникла без сліду.
Увесь підземний десятий поверх відвели під помешкання Ло Цзі. Попри те, що рівень комфорту щойно залишеного маєтку й цього бункера годі було порівнювати, його обладнали комп'ютерами та пристроями для комунікації за останнім словом техніки, а в конференц-залі встановили найсучаснішу систему відеозв'язку. Це надавало їй вигляду військового командного центру.
Адміністратор особливо звернув увагу Ло Цзі на дивні з вигляду вимикачі освітлення із зображенням маленького сонця. Сказав, що з їх допомогою вмикаються спеціальні «сонячні» лампи, які використовуються в шахтах. Їх потрібно вмикати щонайменше на п'ять годин упродовж доби. Світло цих ламп має замінювати сонячні промені включно з ультрафіолетовими, тож вони необхідні людям, чий фах передбачає тривале перебування під землею.