— Я хотіла якнайкраще підготувати все до нашої роботи після твого пробудження, але забагато всього мусила зробити, тож весь цей час працювала, — відповіла вона й відкинула пасмо волосся з чола.
— Важко було?
— Украй непросто. Незабаром після твоєї гібернації почали розробку одночасно шести проектів суперкомп'ютерів нового покоління: три з них — традиційної архітектури, один — не фон-Нейманівської, ще два — квантовий і біомолекулярний. Але за два роки досліджень головні інженери всіх шести проектів в один голос заговорили, що досягти бажаної обчислюваної потужності жодним чином не вдасться. Перший закрився квантовий проект: тогочасний рівень теоретичної фізики був недостатнім для конструювання суперкомп'ютера з такою архітектурою, а бар'єр софонів позбавляв надії на відкриття в майбутньому. Наступним під ніж потрапив біомолекулярний проект — мені просто повідомили, що це нездійсненна мрія. Третім закрили проект не фон-Нейманівської архітектури, який моделював людський мозок. Вчені говорили, що то яйце без зародка, тож чекати на вилуплення курчати не варто. Зрештою, три проекти традиційної архітектури ще сяк-так жевріють, але за тривалий час жодних серйозних зрушень не було.
— Такі справи… Я мав усі ці вісім років бути з тобою.
— Ти просто змарнував би ці роки. За деякий час ми зовсім занепали духом і від безвиході вдалися до спроби реалізації божевільної ідеї імітації людського мозку майже у варварський спосіб.
— Це яким чином?
— Перенести навантаження з програмної на апаратну частину. Використовуючи окремий мікропроцесор як аналог одного нейрона, створити умови для взаємодії всіх разом і кожного окремо, встановлюючи та руйнуючи динамічні зв'язки.
Кілька секунд Гайнс обміркував почуте, перш ніж мовив:
— То ти говориш про виготовлення ста мільярдів мікропроцесорів?!
Кейко Ямасугі просто кивнула у відповідь.
— Але… це десь дорівнює загальній кількості мікропроцесорів, виготовлених людством за всю історію?
— Я не маю точної статистики, але мені здається, що це навіть перевищує цю кількість.
— Навіть якщо ви отримаєте таку неймовірну кількість мікрочипів, скільки знадобиться часу, щоб з'єднати їх усі між собою?!
Кейко Ямасугі стомлено посміхнулася.
— Я знаю: цю ідею неможливо втілити. Вона виникла з розпуки, з відчаю. Але тоді я була переконана, що ми впораємося, принаймні зробимо те, на що вистачить сили, — сказала вона й обвела рукою довкола. — Поглянь: ми планували побудувати тридцять подібних монтажних майданчиків, але змогли звести лише цей.
— Я мав бути з тобою весь цей час, — схвильовано повторив Гайнс.
— На щастя, нам вдалося досягти запланованого рівня — цей комп'ютер у десять тисяч разів потужніший за найкращий із того часу, коли ти ліг у гібернацію.
— Традиційної архітектури?
— Так, традиційної. Ми змогли вичавити ще кілька крапель соку із закону Мура, чим невимовно здивували комп'ютерну братію, але це вже точно край — шляху далі нема.
«Це абсолютно унікальний витвір інженерії. Якщо ми не впораємся, в людства не буде другого шансу», — подумав Гайнс, але, звісно, нічого не сказав.
— Зрозуміло, що за допомогою цього комп'ютера розробка інтерпретаційного нейронного сканера посувається швидше… Любий, ти візуально уявляєш собі сто мільярдів? — раптово запитала Кейко. Чоловік похитав головою, тож вона з посмішкою розвела руками й продовжила: — Подивися, ось це все, що тут навколо, і є ста мільярдами.
— Що? — Гайнс здивовано роззирався в білому тумані.
— Ми зараз у голографічному дисплеї суперкомп'ютера, — пояснила Кейко, торкаючи рукою маленький пристрій на грудях. Гайнс побачив, що ґаджет має коліщатко, й зрозумів: це, швидше за все, — певний різновид комп'ютерної миші.
Гайнс миттю відчув, що туман густішає, вочевидь внаслідок наближення й масштабування певної ділянки. Тепер він помітив, що насправді туман складається з безлічі дрібних частинок-світлячків, які випромінюють м'яке місячне сяйво, а не відбивають світло зовнішнього джерела. Масштаб збільшився, й частинки з дрібненьких вогників перетворилися на блискучі зорі. Картина, що відкривалася Гайнсу, не нагадувала звичайного зоряного неба, яким ми звикли його бачити з Землі. Здавалося, що він опинився в самому центрі Чумацького Шляху, у най-густішому скупченні зір, де залишалося зовсім мало місця для звичної темряви космосу.