— Кожна з цих зір символізує окремий нейрон, — пояснила Кейко, яка стояла поряд із чоловіком у сріблястому світлі ста мільярдів світил.
Голографічне зображення й далі масштабувалося, поки в Гайнса перед очима не почали з'являтися маленькі відростки, схожі на щупальця, які радіально вистрілювала кожна зоря. Незліченні відростки утворювали складні з'єднання, остаточно руйнуючи картину зоряного неба в уяві Гайнса; натомість він опинився в нескінченній тривимірній мережі.
Зображення дедалі збільшувалося, вже можна було побачити внутрішню структуру кожної зорі, й Гайнс упізнав будову клітин мозку та нейрональні синапси, добре знайомі за спостереженнями під окуляром електронного мікроскопа.
Кейко клацнула мишею, й зображення миттєво згорнулося знову до стану білого туману.
— Це повна, розгорнута топологічна картина людського мозку, отримана за допомогою нейронного сканера, здатного робити три мільйони зрізів водночас. Звичайно, це трохи оброблене зображення — задля наочності ми збільшили відстані між нейронами в 4–5 разів. Через це мозок став схожим на хмару газу, але топологія синап-тичних зв'язків залишилася незмінною. Тепер поглянь на це в динаміці…
У тумані виникли осередки збурення, мовби хтось жбурнув дрібку пороху в полум'я, що досі горіло рівно. Кейко збільшувала зображення, поки воно не перетворилося на зоряне небо, і Гайнс побачив, як зорі загораються і миготять у мозку-всесвіті. Збурення в цьому океані зір набували найрізноманітніших форм і траплялися спорадично: деякі скидалися на потоки, інші нагадували вихори, треті — широкі океанських припливи. Усі вони миттєво зароджувались і зникали, утворюючи разом приголомшливо прекрасні картини самоорганізації хаосу. Коли масштабування досягло рівня мережі, Гайнс побачив безліч нервових сигналів, які передавали інформацію тонкими синапсами у вигляді блискучих перлів серед надзвичайно складної мережі труб…
— Чий це мозок? — запитав Гайнс, вражений побаченим.
— Мій, — відповіла Кейко і глянула на нього з любов'ю. — Я думала про тебе, коли проходила сканування.
Будь ласка, зверніть увагу: щойно індикатор засвітиться зеленим, на екрані з'явиться тестове завдання з шести тверджень. Якщо твердження істинне — натисніть праву кнопку, якщо хибне — ліву.
Твердження №1: Вугілля чорне.
Твердження №2: 1+1=2.
Твердження №3: Температура повітря взимку нижча, ніж улітку.
Твердження №4: Чоловіки, як правило, нижчі за жінок.
Твердження №5: Пряма лінія — найкоротша відстань між двома точками.
Твердження №6: Місяць яскравіший за Сонце.
Ці твердження з'являлися одне за одним на маленьких екранах перед очима добровольців, які погодилися взяти участь у дослідженні. Кожне твердження залишалося на екрані чотири секунди, потім об'єкт натискав праву чи ліву кнопку на власний розсуд. Під час проведення досліджень на голови людям надягали металеві шоломи нейронних сканерів, які аналізували й змальовували голографічну мапу. Далі її обробляли за допомогою новітнього суперкомп'ютера, створюючи динамічну модель нейронної мережі людського мозку.
На початковій стадії дослідницького проекту Гайнс прийняв рішення. Під час тестування критичного мислення піддослідних він збирався ставити їм лише найпростіші запитання, тому всі відповіді були очевидні. За таких умов ідентифікація механізму простого процесу в нейронній мережі мозку значно спрощувалася. Цим можна було скористатись як відправною точкою для поглибленого вивчення природи мислення.
Група дослідників, яку очолили Гайнс і Кейко, досягла певного успіху: вони виявили, що судження й висновки в процесі критичного мислення не виникають у конкретній ділянці нейронної мережі мозку, а характеризуються певним режимом передавання нервових імпульсів. За допомогою надпотужного суперкомп'ютера вчені змогли ідентифікувати цей режим і безпомилково вирізняти його з усього розмаїття діяльності мозку. Цей спосіб ідентифікації дуже нагадував той, за допомогою якого Рінгер визначив для Ло Цзі місце зорі в космосі. Але на відміну від більш-менш сталого розташування небесного тіла у Всесвіті, унікальні композиції активних нейронів всесвіту мозку щомиті змінюються, і визначити їхнє взаємне розташування в певний момент можна лише за допомогою математичних методів. Це було те саме, що намагатися відшукати невеличкий вир у широчезному просторі океану — обсяг необхідних обчислень виявився на порядок більшим за попередні розрахунки, й тільки новітній суперкомп'ютер мав достатню потужність, аби впоратися з цим завданням.