По закінченні другої каденції на посаді Генерального секретаря Заїр заснувала проект «Меморіал людства», який мав на меті збір інформації про досягнення людської цивілізації, аби зрештою за допомогою безпі-лотних космічних апаратів надіслати ці повідомлення в різні куточки Всесвіту. Найбільш вагомою частиною проекту став «Щоденник людини» — платформа пов'язаних веб-сайтів, які дали змогу багатьом людям фіксувати подробиці повсякденного життя за допомогою текстових записів чи світлин. Так формувалася цілісна, хоча й строката картина людської цивілізації. З часом число користувачів «Щоденника людини» сягнуло двох мільярдів, і платформа перетворилася на найбільший інформаційний портал у мережі. Зрештою РОЗ визнала «Щоденник» занепадницьким ресурсом, що навіть сприяє поширенню ідей ескапізму, та ухвалила спеціальну резолюцію, яка заборонила його. Але Заїр і далі приватно підтримувати проект аж поки не вмерла. На той час їй було 84 роки.
Як і передбачала Кейко Ямасугі, решта життя У Юе була тяжкою і безрадісною. Понад десять років він працював у «Меморіалі людства», але й це не повернуло йому душевного спокою. Помер У Юе в 77 років і перед смертю, як і Чан Вейси, згадував Чжана Бейхая. Обоє пов'язували свої надії з цим незламним воїном, який тепер мандрував у часі в стані гібернації.
Гаранін і Кент вийшли на пенсію та разом оселилися в Едемському саду — в тому самому маєтку в Північній Європі, де п'ять років у затишку та спокої прожив Ло Цзі в статусі Оберненого. Вони перестали з'являтися на публіці, й широкому загалу навіть не відома точна дата смерті кожного з них, хоча жили вони ще довго, й про це знали всі. Подейкують, що обидва чоловіки подолали столітній рубіж ще в доволі доброму здоров'ї.
Доктору Альберту Рінгеру й генералу Фіцрою вже було за вісімдесят, коли вони стали свідками завершення будівництва космічного телескопа наступного покоління — «Габбла ІІІ» з діаметром лінзи 100 метрів. За його допомогою вони змогли на власні очі побачити планету Трисолярис. Але жоден так і не дочекався наступних свідчень переміщення трисоляріанського флоту й висланих наперед зондів — їхнього життя не вистачило, щоб побачити проходження кораблів крізь третій «сніговий замет».
Життя звичайних людей текло, як завше. Із трійці пекінських сусідів перший у 75 років помер Мяо Фуцюань. Він і справді заповів своєму синові поховати його на глибині двохсот метрів у шахтному стволі й підірвати вихід. Син виконав його волю, а на поверхні неподалік шурфу встановив кенотаф на його честь. Згідно з останньою волею Мяо, майбутні покоління родини в разі перемоги людства в прийдешній війні мали б відшукати нагробок і встановити його вже безпосередньо над похованням. Насправді ж уже менш ніж за півстоліття по смерті Мяо Фуцюаня місцевість довкола відпрацьованої шахти перетворилася на пустелю. Кенотаф загубився між безкраїх піщаних дюн, як і вхід у шахту, та й нікому з родини Мяо навіть не спадало на думку шукати надгробок якогось там пращура.
Чжан Юаньчао помер, як і більшість людей з його соціальної верстви, від хвороби у 80-річному віці. Його тіло кремували, й урна з попелом зайняла своє місце в довгій стіні колумбарія.
Ян Цзіньвень дожив до 92-х, зрештою контейнер із його прахом вистрілили з катапульти. Він досяг третьої космічної швидкості та залишив межі Сонячної системи, попрямував у глибини Всесвіту. На це пішли всі заощадження старого.
Дін Ї не помер. По досягненні прориву в технології керованого термоядерного синтезу він зосередив свою увагу на теоретичній фізиці, шукаючи способів обійти бар'єр софонів завдяки спробам прискорення елементарних заряджених частинок, але не досяг успіху. Розмінявши сьомий десяток, він, як і більшість учених, втратив будь-яку надію на подолання бар'єру та подальший розвиток фізики. Тому також скористався гібернацією, щоб дожити до Битви Судного дня й на власні очі побачити фантастичні технології трисоляріан.
За століття після початку трисоляріанської кризи всі, кому довелося пожити в Золоту добу людства — від 1980-х років і до початку кризи, — померли. Цю добу надалі постійно згадували за кожної нагоди: старі, яким пощастило застати хоча б кілька років прекрасної доби, постійно поверталися до тих часів, витягуючи з глибин пам'яті спогади, мов жуйні тварини, що ремиґають, знову й знову перемелюють солодку жуйку. Але щоразу спогади зводилися до єдиного: «Якби ми тоді розуміли й цінували те, що маємо…». Молодь, яка слухала ці теревені, бентежилася й сповнювалася недовіри: казковий світ процвітання й щастя, безтурботні дні — чи було все це насправді?