Чи можна сприймати таку надзвичайну турботливість як безумовне свідчення того, що ця епоха — справді гуманістична?
Це нітрохи не відповідало очікуванням Ло Цзі.
Стіни коридору повільно пропливали перед Ло Цзі; його поглядові відкривалося чимало активних дисплеїв різного розміру, розташованих нібито безсистемно. Деякі демонстрували рухомі зображення, але ліжко не зупинялося, й він не міг детально їх роздивитися. Загалом складалося враження, що користувачі, які працювали з моніторами, пішли, не вимкнувши їх.
Час від часу маршрут руху його автоматичного ліжка коридором перетинався зі шляхами інших людей, які кудись прямували. Він помітив, що й підошви ніг, і коліщатка ліжка залишають на підлозі люмінесцентні сліди, які розходяться навсібіч, неначе хвилі на воді. Це дуже нагадувало ефект від натискання пальцями на рідкокристалічний екран у його часи. Довгий коридор вселяв відчуття незбагненної чистоти, навіть стерильності, ніби тривимірна комп'ютерна анімація. Але Ло Цзі точно знав, що все — направду: він їде цим коридором, відчуває умиротворення та спокій неймовірної глибини, досягнути якої раніше годі було й сподіватися.
Але найдивовижнішим виявилося те, що всі, кого він зустрічав у коридорі, — лікарі, медсестри та інші — мали охайний, навіть елегантний вигляд. Вони привітно посміхалися, віталися з ним, а деякі навіть змахували рукою. При цьому їхній одяг мінився розмаїтими візерунками чи абстрактними картинами. Ло Цзі був приємно вражений: він-бо добре знав, що вираз очей простих людей — найперша ознака стану розвитку цивілізації в будь-якому місці й за будь-яких умов. Свого часу йому до рук потрапили фотографії простолюду часів династії Цін, закарбовані об'єктивами європейських фотографів. Найсильніше враження справив отупілий погляд кожного на світлині. Незалежно від того, були то чиновники чи звичайні люди, їхні тьмяні очі не виражали нічого, крім тупої покірності без найменшого проблиску життєвої енергії. Нині ж, коли люди цієї епохи побачили його очі, цілком можливо, й у них складається подібне враження. Очі, які дивилися на Ло Цзі, були сповнені мудрості й життєвої сили, а ще — розуміння й щирої любові, які вкрай рідко можна було зустріти в його часи. Але найбільше його вразила непохитна впевненість, якої неможливо було не помітити. Яскрава й потужна, мов сонячне світло, переконаність у власній силі струменіла з кожної пари очей. Вочевидь вона й стала запорукою щасливого життя людей цієї нової доби.
Ніщо не нагадувало про століття жахливого відчаю, і це теж украй здивувало Ло Цзі.
Ліжко безгучно вкотилося до палати інтенсивної терапії, й він побачив двох інших пробуджених. Один ще лежав на ліжку, а другий, здавалося, вже був готовий до виходу в світ і з допомогою медсестри пакував свої речі. За поглядами пробуджених Ло Цзі безпомилково впізнав своїх сучасників — очі чоловіків були своєрідними вікнами часу, за допомогою яких він зазирнув у сіру епоху, з якої походив.
— Як вони можуть так чинити? Я ж їхній прадід! — Ло Цзі почув, як скаржився той, хто збирався йти.
— Ви не можете заявляти про те, що старші над ними. Згідно із законом термін перебування в гібернації не зараховується до віку людини, тому для старших людей ви вважатиметеся ще молодим… Ходімо, вони вже давно чекають на вас у приймальні, — відповіла медсестра.
Ло Цзі помітив, що вона намагалася в розмові уникати новозапозичених англійських слів, але час від часу їй не вдавалося дібрати правильний відповідник китайською, ніби жінка змушувала себе висловлюватися архаїчним варіантом цієї мови. Тоді вона переходила на новомову, а стінні панелі слухняно відбивали переклад оригінальною китайською.
— Я навіть не можу розібрати, що вони говорять. Це звучить, наче пташиний спів! — і далі скаржився чоловік.
Медсестра допомогла йому з пакунками, і вони вийшли.
— Щоб пристосуватися до життя в цю епоху, вам доведеться постійно вчитися або ж повернутися до життя на поверхні, — Ло Цзі розчув відповідь медсестри, й хоча вже досить добре розумів сучасну китайську, зміст останньої фрази залишився загадкою.
— Вітаю! Тебе також гібернували через хворобу? — запитав чоловік, який лежав на сусідньому ліжку. З вигляду йому було не більше двадцяти років.
Ло Цзі розтулив рота, щоб відповісти, але не вимовив і звуку. Юнак посміхнувся й підбадьорив:
— Ти здатен говорити, але після стількох років сну це буде трохи важко!
— Привіт, — нарешті зміг витиснути з себе Ло Цзі.
Юнак кивнув:
— Той чоловік, який щойно пішов, також робив це через хворобу. А от я — ні. Я скористався гібернацією, щоб утекти від реальності. О, я — Сюн Вень.