— Так-так, і він зараз… — продовжив Ло Цзі.
— Мені про те нічого не відомо. Напевне, в гібернації. Я не цікавлюся такими речами, — неуважно відповів лікар.
— А як щодо зорі? Тієї, з планетами довкола, на яку мало подіяти заклинання? — із завмиранням серця допитувався Ло Цзі.
— Що з нею могло трапитися? Має бути на місці. Що їй з того заклинання? То ж лише дурнуватий жарт.
— Із нею нічого не сталося?
— Принаймні я нічого про це не чув. А ти? — запитав лікар, звертаючись до медсестри.
— Я теж нічого не знаю, — вона похитала головою. — У той час цілий світ був переляканий, і багато дурниць робилося та пропагувалося.
— А потім? — Ло Цзі полегшено зітхнув.
— Потім був Великий занепад, — відповів лікар.
— Великий занепад? Що воно таке?
— Ви про все дізнаєтеся трохи згодом, — заспокоїв його лікар. — А зараз вам потрібно відпочивати й набиратися сили.
Він рушив до виходу; секунду тому білосніжним халатом попливли чорні грозові хмари. Вбрання медсестри рясно всіяли людські очі: деякі сповнені нетутешнього жаху, інші — повні сліз.
По тому, як лікар із медсестрою пішли, Ло Цзі ще довго нерухомо сидів у ліжку, бурмотів собі під ніс: «Жарт. Справді, лише старий жарт». Потім засміявся — спочатку хихотів тихенько, далі на повний голос, аж поки від його реготу почало хитатися ліжко. Наляканий Сюн Вень навіть подумав був покликати лікаря.
— Не треба. Зі мною все гаразд. Спи, — відповів йому Ло Цзі й сам швидко заснув та побачив сон, перший після пробудження від гібернації.
Уві сні до нього прийшли Чжуан Янь із донькою: дружина так само гуляла засніженим полем, а дитина спала в неї на руках.
Невдовзі після пробудження до палати завітала медсестра, щоби побажати йому доброго ранку. Вона говорила півголосом, аби не розбудити Сюн Веня, бо той ще спав.
— Зараз уже ранок? А в цій палаті є вікна? — запитав Ло Цзі, роззираючись довкола.
— Будь-яку стіну можна зробити прозорою, та лікар вважає, що вам поки зарано виглядати назовні. Дивовижі, які ви побачите, можуть порушити ваш душевний спокій, а це вплине на процес відновлення.
— Після пробудження минуло вже достатньо часу, а я так і не знаю, який цей світ зовні. Це точно не допомагає моєму відновленню. — Ло Цзі вказав на сонного Сюн Веня: — Я не такий, як він.
— Добре, добре, — засміялася медсестра. — У мене невдовзі закінчується зміна, тож я можу взяти вас із собою, щоб трохи роззирнутися довкола, гаразд? Ви можете поснідати, коли повернетеся.
Ло Цзі з хвилюванням пішов за медсестрою до ординаторської. Роздивляючись службове приміщення, він лише приблизно міг уявити призначення половини меблів, щодо решти — й вгадувати було марно. Що найбільше вражало — жодних комп'ютерів чи електронних приладів ніде не було видно. Воно й не дивно, якщо будь-яка стіна чи її частина може перетворитися на дисплей або стати прозорою. Увагу Ло Цзі привернули три парасольки, що стояли біля дверей. Ті предмети різнилися за стилем і формою, проте вочевидь були саме парасольками. Але чому такими громіздкими? Чи в цю надтехнологічну епоху люди забули спосіб виготовлення складаних парасольок?
Медсестра вийшла з роздягальні вже у власному вбранні, й Ло Цзі з задоволенням відзначив: якщо не брати до уваги анімації на одязі, жіноча мода не надто вийшла за межі його смаків. Головним трендом була повна асиметричність деталей. Медсестра підхопила одну з парасольок, яка виявилася важкою, бо нести її вона змогла, лише закинувши собі на плече.
— Надворі дощить?
Дівчина похитала головою:
— Ви гадаєте, що це… парасолька? — Останнє слово далося їй важко, й вона довго його пригадувала.
— А що ж це тоді? — Ло Цзі вказав на пристрій у неї на плечі. Вже очікував, що почує певне нове для себе означення, але не вгадав.
— Це мій велосипед, — просто відповіла вона.
Коли йшли коридором, Ло Цзі запитав:
— Ваш будинок далеко звідси?
— Якщо ви питаєте, чи далеко я живу, то ні. Велосипедом — хвилин із десять. — Потім, повернувшись до нього і дивлячись своїми прекрасними очима, вона повідомила те, що справило сильне враження на Ло Цзі: — Тепер уже не лишилося приватних будинків. Як і інституту шлюбу та сім'ї. Усе це зникло після Великого занепаду. Це перші зміни, до яких вам варто звикнути, якщо бажаєте інтегруватися в сучасне суспільство.
— Сумніваюся, що зможу впокоритися з цим.
— О, ну я не знаю… На уроках історії нам розповідали, що у ваш час люди брали шлюб, створювали сім'ї. Але вже тоді ці суспільні інститути почали зазнавати змін і розпадалися. Багато людей не хотіли брати на себе обов'язків і воліли жити вільно, — вона вже вдруге згадувала про уроки історії.