«Я й сам був раніше таким, проте згодом…» — подумав Ло Цзі. Від миті пробудження його не полишала думка про Чжуан Янь і дитину — їхній образ перетворився на тло кожної картини, що поставала перед очима. Але скидалося на те, що в цьому світі, він не був відомим, і за таких умов розпочинати пошуки та з'ясовувати долю рідних було неможливо, хоч би яка туга заполонила його серце.
Вони ще деякий час ішли коридором, аж поки перед ними не розчахнулися останні автоматичні двері, й у Ло Цзі аж очі загорілися від побаченого: вузька платформа простягалася далеко вперед, у обличчя війнуло свіжістю. Так, вони вже вийшли назовні.
— Боже ж мій, до чого синє небо! — Таким було його перше враження від зовнішнього світу.
— Справді? Я не можу порівнювати з кольором неба за ваших часів.
Виразно синіше. Значно глибше за тодішнє небо. Але він цього не сказав, натомість просто впав у ці безмежні сині обійми, дозволив глибині розтопити його змерзле серце. Але промайнула думка: а чи не на небесах він? На його пам'яті подібне чисте небо бачив лише впродовж п'яти років самоізоляції в Едемському саду. Та й тут було значно менше білих хмаринок — лише онде на заході кілька легких слідів, буцімто хтось необережним рухом провів пальцем по картині, фарба на якій не висохла. Сонце щойно зійшло та сяяло, ніби великий уламок чистого гірського кришталю з гранями, вкритими краплями роси.
Ло Цзі глянув униз і відчув запаморочення. Він стояв на платформі, перекинутій над глибокою прірвою; це було так незвично, що Ло Цзі не відразу зрозумів: він бачив під собою місто. Спочатку гадав, що перед ним гігантський ліс: стрункі стовбури пнуться до неба, перпендикулярно відгалужуються гілки різної довжини й форми. Усі будівлі кріпилися до цих гілок, мов листочки. План забудови міста видавався хаотичним — кожне дерево відрізнялося від сусіднього, мало власний набір гілок і щільність листків-будівель. Центр гібернації та пробудження був таким листком, що кріпився до гілки одного з гігантських дерев, і тепер вони стояли на вузькій платформі, що випиналася з цього листочка. Озирнувшись, він побачив стовбур великого дерева, але верхівку споруди годі було й сподіватися побачити — вона танула десь у високості. Гілка, на якій вони розташовувалися, вочевидь виходила з середини дерева чи трохи вище — згори й знизу випиналися такі самі гілки, вкриті меншою чи більшою кількістю листків. (Пізніше Ло Цзі дізнається, що тепер адреса в місті мала формат ХХ дерево, ХХ гілка, ХХ листок.) Придивившись уважніше, Ло Цзі помітив, що в багатьох місцях гілки перетинаються, утворюючи щось, за формою подібне до містка, один кінець якого веде в нікуди.
— Що це за місце? — запитав він.
— Пекін.
Ло Цзі здивовано глянув на медсестру, ще вродливішу в світлі вранішнього сонця. Потім знову перевів погляд на те, що вона назвала Пекіном, і запитав:
— А де центр міста?
— Ми за межами Четвертого західного кільця, тож майже все місто перед нами.
Ло Цзі якийсь час вдивлявся туди, куди вказувала медсестра, але марно. Тож він скрикнув:
— Неможливо! Це просто неможливо! Як могло статися, що не залишилося нічого?
— А що мало залишитися? За ваших часів тут ще нічого не було!
— Як це нічого? А де Заборонене місто? Де парк Цзіншань? Площа Тяньаньмень і Третя вежа Китайського всесвітнього торгового центру? Минуло лише неповних двісті років! Не могло це все зникнути?
— Усе це на місці.
— Де?
— На поверхні.
Побачивши переляк на обличчі Ло Цзі, медсестра раптом так розсміялася, що їй довелося схопитися за поруччя, аби втримати рівновагу:
— О, ха-ха-ха, вибачте, я забула. Я постійно про це забуваю. Все, що ви бачите, знаходиться на глибині понад тисячу метрів під поверхнею землі… Якщо я колись потраплю у ваш час, там ви зможете відігратися, забувши повідомити мені, що міста розташовувалися на поверхні, а не під нею. Я здивуюся не менше за вас…
— То… це… — Ло Цзі підняв руку.
— Несправжні небо й сонце? — дівчина намагалася стримати посмішку. — Звичайно, але не можна сказати, що це повністю підробка, бо зображення ретранслюється з камери, розташованої на висоті десять тисяч метрів. Тож певною мірою все це справжнє.
— Чому місто розташоване під землею? І на такій значній глибині?
— З військових міркувань, звичайно. Подумайте про це: під час Війни Судного дня вся поверхня планети перетвориться на океан вогню. Хоча це вже застаріла концепція, але по закінченні Великого занепаду всі міста світу перебазувалися під землю.