Ло Цзі й собі спустився сходами до Ши Цяна і його сина. Ті двоє і досі плескали один одного по спині. Лише глянувши зблизька на сорокарічного новоприбулого, він пересвідчився, що Ши Цян не помилився — схожість сина з батьком просто вражала.
— Тату, я зараз лише на п'ять років молодший за тебе, — сказав Ши Сяомін, втираючи сльози.
— Це ще не найгірший сценарій, хлопчику мій. Я боявся побачити сивобородого стариганя, який назве мене татусем, — сміючись, відповів Да Ши. Потім відрекомендував синові Ло Цзі.
— О, вітаю вас, докторе Ло! Ви були відомі на весь світ, — відповів Сяомін, з ніг до голови розглядаючи колишню визначну особу.
Вони рушили до машини Ши Сяоміна, запаркованої біля узбіччя. Перш ніж сісти, Ло Цзі поцікавився дивним пристроєм на даху.
— Це просто антена. Тут, на поверхні, ми змушені задовольнятися тими крихтами енергії, що проникають крізь товщу землі з підземного міста, тому й робимо антени більших розмірів. Цього вистачає, щоб їздити дорогами, як у старі часи, а ось літати — вже ні.
Машина їхала повільно, але Ло Цзі не міг цього пояснити: чи то через брак потужності, чи через піщані перемети на дорогах. Він вдивлявся в наполовину спорожніле місто, і його розпирало від купи запитань, але Ши Сяомін із батьком, не вмовкаючи, говорили про своє, тож не встигав вставити й слова.
— Мати померла у 34-й рік кризи. Ми з твоєю онукою були біля неї, коли вона прощалася з життям.
— Ну що ж, добре, якщо так… Не привів мою онучку?
— Вона після розлучення зосталася зі своєю матір'ю. Я читав архівну справу: донька прожила понад 80 років і померла на 105-му році кризи.
— Дуже шкода, що нам не судилося зустрітися… Скільки тобі було, коли тебе випустили з в'язниці?
— 19 років.
— І чим ти займався далі?
— Усяким-різним. Спочатку не було вибору, тож повернувся на стару стежку, потроху шахраював. Але згодом, коли почали заводитися непогані грошенята, взявся до переведення бізнесу на законні рейки. Вловив передвістя Великого занепаду, вирішив лягти в гібернацію. Але не тому, що бажав перечекати скрутні часи, а лише з думкою про нову зустріч з тобою.
— То будинок нашої сім'ї досі на місці?
— Права на землю були продовжені по тому, як збіг стандартний сімдесятирічний термін, але я недовго прожив у нашому домі, бо його знесли. Натомість купив схожий будиночок неподалік, але жодного разу так і не побував у ньому, — вів далі Ши Сяомін. — На сьогодні в місті лишилося не більше одного відсотка тодішньої чисельності населення. Знаєш, тату, що зараз нічого не варте? Оті будинки, заради яких ви горбатіли все життя. Тепер вони майже всі порожні. Хочеш — обирай будь-який і живи.
Ло Цзі нарешті вдалося вклинитися в розмову:
— То всі пробуджені живуть у старому місті?
— Та де там! Майже всі мешкають за містом. У місті надто вітряно й скрізь пісок. Ну й роботи немає. Хоча й від'їхати далеко від підземного міста не зможеш: струм-бо потрібен.
— І чим ви всі займаєтеся? — запитав Ши Цян.
— А ви як гадаєте: у чому ми вправні й що «діточкам» не до снаги? Фермерство, звісно. — Ши Сяомін, як і решта пробуджених, називав «дітьми» всіх сучасних людей, незалежно від віку.
Машина, рухаючись на захід, нарешті виїхала за межі міста, й піщаних переметів поменшало, тож і швидкість на шосе трохи підвищилася. Ло Цзі впізнав стару автостраду Пекін–Шицзячжуан, хоча узбіччя вкривали чималі бархани, що ніби силкувалися проковтнути останні старі будівлі. Велика китайська рівнина перетворилася на безкраю пустелю, де-не-де поцятковану оазами, оточеними рідколіссям. За словами Ши Сяоміна, саме тут мешкали більшість пробуджених.
Ши Сяомін з'їхав із траси до однієї з таких оаз, забудованої невисокими спорудами. Це поселення мало назву «Нове життя-5» і було захищене зусібіч культивованою лісопосадкою. Вийшовши з машини, Ло Цзі відчув, що потрапив у минуле: рівненькі ряди шестиповерхових будинків, перед ними за кам'яними столами старі грають у шахи, матері заколихують немовлят у візочках, на вкритому залисинами футбольному полі, трава якого силкується пробитися крізь пісок, гурт дітей ганяє м'яча…