— Довгенько летів? Здаєшся млявим, — такими словами Ло Цзі зустрів Ши Цяна.
— Еге ж, цього разу літак був не таким комфортабельним, як під час перельоту з тобою, — відповів Ши Цян, оглядаючи краєвид.
— Чудове місце, чи не так?
— Годі й шукати паскуднішого, — похитав головою Ши Цян. — Із трьох боків упритул підступає ліс, сховатися біля самісінького маєтку — раз плюнути. З четвертого боку, знову ж таки впритул, підступає озеро, тож запобігти нападові бойових плавців з іншого берега теж завдання нелегке. Але довколишні луки трохи прикрашають картину — хоч якийсь простір проглядається.
— А можна бути трохи романтичнішим?
— Друже, я тут для того, щоби працювати.
— Але я запросив тебе для виконання саме романтичної роботи, — Ло Цзі провів Да Ши до вітальні, де той, роззир-нувшись, здається, знову не відчув задоволення розкішшю та елегантністю інтер'єру. Ло Цзі запропонував йому випити з кришталевого келиха, але той лише відмахнувся.
— Це бренді тридцятирічної витримки.
— Я не можу зараз пити… Ліпше відразу перейдімо до твоєї романтичної роботи.
Ло Цзі вмостився біля Ши Цяна й торкнув губами келих.
— Да Ши, я благаю допомоги. На колишньому місці роботи тобі часто доводилися розшукувати людей у країні або й у всьому світі?
— Так.
— І це в тебе добре виходило?
— Розшукувати людей? Звісно.
— Чудово. То допоможи мені знайти декого — дівчину приблизно двадцятирічного віку. Це частина плану.
— Національність, ім'я, адреса?
— Нічого. Навіть імовірність її реального існування вкрай незначна.
Да Ши глянув на Ло Цзі й за кілька секунд поцікавився:
— Наснилася?
— І вві сні, й у мріях, — кивнув Ло Цзі.
Да Ши теж покивав, і сказав те, чого Ло Цзі аж ніяк не очікував:
— Гаразд.
— Що?
— Я сказав: гаразд, якщо ти маєш хоча б найменше уявлення про її вигляд.
— Вона, кгм… Азійка, навіть точно китаянка, — почав Ло Цзі, далі схопив аркуш паперу, олівець і заходився малювати. — Обличчя ось таке, з таким носом, губи… Чорт, я так паскудно малюю! Очі… трясця, як намалювати такі очі?! У тебе немає такої спеціальної програми, що створює фотороботи за словами свідків? Складають обличчя, потім підтягують ніс, вибирають очі й усе інше?
— Є — в моєму ноутбуці.
— То піди по нього, ми зараз усе це намалюємо!
Да Ши лише зручніше вмостився на дивані:
— Немає потреби малювати — то нині зайве. Ліпше розкажи, що за людина ця панянка.
Здалося, ніби вогник спалахнув у душі Ло Цзі. Він підхопився й почав походжати туди-сюди вздовж коминка:
— Вона… Як би це сказати? Вона з'явилася в цей світ, як чарівна лілея, що виросла з купи сміття… Така чиста й ніжна, що весь довколишній бруд не може її заплямувати. Але зашкодити — так! Геть усе довкола шкодить їй! Коли ти побачиш її, першою думкою буде: ця дівчина по-требує захисту — о, ні! Ти забажаєш оточити її турботою, за будь-яку ціну заховати від цієї жорстокої, брутальної реальності! Ладен будеш за це все віддати! Вона… вона така… агов, подивись, який дурнуватий у мене вигляд! Я навіть розповісти щось до пуття не можу.
— Це завжди так, — сміючись, закивав Да Ши. Його манера сміятися на початку знайомства видавалася Ло Цзі брутальною і недоречною, проте зараз він розумів, що в цьому сміхові криється потаємна, прихована мудрість, тож почувався комфортно. — Але й із того, що ти сказав, усе зрозуміло.
— Добре, тоді я продовжу… Вона... Та що я в змозі пояснити? Як я можу висловити все, що бачу й відчуваю серцем? — Ло Цзі, здавалося, був аж такий збуджений, що роздер би собі груди й показав серце, аби допомогти Да Ши зрозуміти, що то за дівчина.
Да Ши замахав на нього руками, намагаючись угамувати:
— Облишмо це. Краще розкажи в деталях, що ви робите, коли разом.
— Коли разом… що? Як ти дізнався?! — очі Ло Цзі від подиву поповзли на лоба.
Да Ши радісно розсміявся і роззирнувся навкруги:
— А в цих покоях не знайдеться гарної сигари?
— Ще й яка знайдеться! — Ло Цзі рушив до коминка, де на полиці стояла дерев'яна скринька тонкої роботи, дістав товсту Davidoff, обрізав кінчики не менш вишуканою гільйотинкою і простягнув сигару Да Ши. За допомогою спеціальної кедрової тріски допоміг її розкурити.
Ши Цян випустив кільце диму, задоволено кивнув і мовив:
— Продовжуй.
Ло Цзі зміг подолати попередній ступор, і слова полилися з нього без упину. Він розповів про першу появу дівчини в бібліотеці; як вона опинилася в аудиторії на його лекції; як вони зустрілися біля уявного коминка в кімнаті гуртожитку; якою вродою тієї ночі світилося її обличчя у відблисках вогню, коли вони роздивлялися на світло вино в пляшці й уявляли очі, що палають призахідним сонцем. Він із помітним задоволенням до найменшої деталі пригадав їхню подорож: поля в плямах підталого снігу, містечка й села під блакитним небом, гори, що грілися на сонечку, мов літні селяни, захід сонця й багаття в горах…