Вони знову вийшли в хол, до піраміди, але загубили вхід до експозиції класичного живопису, тому Ло Цзі запропонував орієнтуватися за вказівниками, що найбільше впадали в око й вели до трьох перлин колекції Лувру: «Мони Лізи», Венери Мілоської та Крилатої Ніки:
— Ходімо до «Мони Лізи».
Дорогою Чжуан Янь розповіла:
— Наш учитель після відвідин Лувру розказував, що в нього «Мона Ліза» та Венера Мілоська викликали певне відчуття відрази.
— Чому?
— Натовпи туристів шикуються в довжелезні черги, аби побачити ці два експонати, й геть не цікавляться іншими, менш відомими витворами мистецтва, хоча вони нічим не поступаються за рівнем майстерності.
— Я належу до числа цих туристів.
Дійшовши до місця експонування таємничої посмішки, Ло Цзі виявив, що насправді картина значно менша, ніж він собі уявляв, ще й схована за грубезним захисним склом. Чжуан Янь також не надто вразило це видовище.
— Коли я дивлюся на неї, починаю думати про вас, — сказала Чжуан Янь, вказуючи рукою на картину.
— Нас?
— Обернених.
— А яке відношення вона має до Обернених?
— Ну, мені спало на думку — тільки подумайте про це серйозно, не смійтеся, — чи не могли б ви винайти спосіб комунікації, зрозумілий лише людям? Так, щоб софони ніколи не змогли дошукатися суті інформації, й таким чином людство змогло позбутися їхнього постійного моніторингу?
Ло Цзі кілька секунд замислено дивився на Чжуан Янь, далі перевів погляд на «Мону Лізу»:
— Розумію про що ти: її посмішка незбагненна для софонів і трисоляріан.
— Саме так! Людські емоції, міміка, особливо вираз очей — дуже складні для розуміння, мають безліч варіацій. Один погляд, одна посмішка можуть нести в собі величезні обсяги інформації! І тільки люди здатні її зчитувати, бо наділені необхідним рівнем чутливості стосовно дрібних відтінків і деталей.
— Це правда. Одне з найамбітніших і найскладніших завдань для розробників штучного інтелекту — навчити машини розпізнавати вирази людського обличчя та очей. Навіть експерти кажуть, що проблему розпізнавання виразу очей навряд вдасться успішно вирішити.
— То чи можна створити окрему мімічну мову, й надалі розмовляти лише за допомогою очей і виразу облич?
Ло Цзі серйозно замислився, далі посміхнувся, похитав головою і вказав на «Мону Лізу»:
— Ми навіть не можемо достеменно зрозуміти її вираз обличчя. Коли я роздивляюся зображення, її посмішка змінюється щосекунди, й жодного разу не повторюється.
Чжуан Янь застрибала, мов дитина:
— Але ж це підтверджує, що мімікою можна передавати й складну інформацію!
— То як за допомогою міміки можна передати таку інформацію: космічний корабель відлетів із Землі до Юпітера?
— Коли первісні люди почали говорити, то могли передавати лише найпростішу інформацію. Можливо, рівень складності цього спілкування був нижчим за пташиний гомін. Мова вже потім неквапом розвивалася й ускладнювалася!
— Що ж, тоді спробуймо передати просте повідомлення лише за допомогою виразу обличчя.
— Добре! — Чжуан Янь упевнено кивнула. — То ми загадуємо певну дію та намагаємося передати іншому, а потім порівнюємо результати?
Ло Цзі замислився й кивнув:
— Я вже готовий.
Чжуан Янь і собі взялася міркувати й трохи згодом теж кивнула:
— Можемо починати.
Вони втупилися одне в одного, але не витримали й півхвилини та майже одночасно розсміялися.
— Моїм повідомленням було: «Запрошую тебе сьогодні повечеряти на Єлисейських полях», — мовив Ло Цзі.
— А я намагалася передати ось що: «Вам не завадило б поголитися», — відповіла Чжуан Янь, згинаючись від сміху.
— Ми не повинні легковажно ставитися до того, що є визначальним для долі людства, — Ло Цзі ледь стримався, щоб і собі не розреготатись.
— Цього разу давайте вже без жартів! — серйозно мовила Чжуан Янь, ніби дитина, яка на ходу змінює правила гри.
Вони повернулися спиною одне до одного, загадуючи нові повідомлення, а потім розвернулись обличчям до обличчя й знову втупилися в очі навпроти. Ло Цзі відразу накрила хвиля сміху, з якою він відчайдушно боровся, але згодом опиратися ставало дедалі простіше, бо всю його увагу привернули чисті очі Чжуан Янь. Озвалися струни його душі.
Обернений і молода дівчина пізньої ночі в Луврі вдивлялися одне в одного на тлі посмішки Мони Лізи.
І тут гребля в душі Ло Цзі ледь відчутно тріснула, й у ту щілину заструменіла тоненька цівка, швидко розмиваючи тріщину до велетенських розмірів; вона вже переросла у потік, який закрутився виром, погрожуючи змити греблю. Ло Цзі налякався і спробував зупинити це руйнування, але пручався недовго: зрозумів, що колапс невідворотний.