На ґанку стояла струнка жінка, й хоча її було видно тільки як силует на тлі стіни нічного дощу, Ло Цзі відразу впізнав.
— Вітання, докторе Ло, — сказала Генеральний секретар Заїр.
— Доброї ночі… Де мої дружина з дитиною?
— Чекають на вас Судного дня, — відповіла Заїр написом з картини.
— Але чому?
— Така Резолюція РОЗ, ухвалена з метою змусити вас як одного з Обернених взятися за розум і повернутися до роботи з усією відповідальністю. Також хочу вас запевнити, що діти переносять гібернацію значно легше, ніж дорослі, тож дана процедура не завдасть жодної шкоди вашій дочці.
— Ви насмілилися викрасти їх — це кримінальний злочин!
— Нікого ми не викрадали.
Прихований зміст останньої фрази Заїр викликав у Ло Цзі посилене серцебиття. Щоб якомога довше не повертатися до суворої реальності, він спробував змінити тему розмови.
— Я казав, що це частина плану!
— Після детального вивчення всіх обставин РОЗ дійшла висновку, що це не так. Тому й було ухвалене це рішення, яке змусить вас працювати, а не клеїти дурня.
— Навіть якщо це не викрадення, ви все одно забрали мою дитину, не маючи на це моєї згоди. Це також протизаконно! — Ло Цзі раптом усвідомив, хто вони — оці «ви», й серце знову закалатало в грудях; він безсило сперся на колону.
— Так, але нам довелося розширити межі припустимого. Не забувайте, докторе Ло, що виділення всіх тих гігантських ресурсів, які ви можете залучити для реалізації власного плану, також поза рамками звичних людських законів і норм, тому й ООН під час нинішньої кризи також може трохи порушувати узвичаєні правові норми.
— Ви й досі Генеральний секретар ООН?
— Так.
— Вас переобрали на новий термін?
— Так.
Ло Цзі знову намагався змінити тему розмови, щоб і далі залишатися осторонь жорстокої реальності, але не зміг. «Як я зможу без них? Як мені бути без них…» — знову й знову запитував він у себе. Нарешті вимовив це вголос і сповз колоною донизу. Довкола все вирувало, руйнувалося перетворювалося на магму, але цього разу гарячу й бурхливу, яка затоплювала йому серце.
— Вони з вами, докторе Ло, й нікуди від вас не поділися, просто живі й неушкоджені чекають у майбутньому. Ви завжди були спокійною, врівноваженою людиною, а зараз маєте продемонструвати дива витримки — заради них, заради всього людства, — Заїр глянула на Ло Цзі, який досі сидів на кам'яних плитах біля колони.
Цієї миті порив вітру заніс на ґанок дощові краплі. Прохолода й логіка Заїр трохи остудили жар у серці Ло Цзі.
— Ви від початку це планували, чи не так? — запитав він.
— Так, але це рішення мало бути виконане лише за відсутності вибору.
— То вона справді була… лише дівчиною, яка спеціалізувалася на класичному живописі?
— Так.
— Випускницею Центральної академії образотворчого мистецтва?
— Так.
— То вона…
— Була саме тією дівчиною, якою ви її собі уявляли. Усе, що ви знали про неї, правда. Усе, що робило її нею — минуле, родина, вдача, думки, вподобання — все було справжнім.
— То ви стверджуєте, що вона справді була собою?
— Так. Чи ви вважаєте, що ваша дружина могла вас дурити всі ці п'ять років? Вона й була тихою та чистою, ніби янгол, не намагалася нікого вдавати з себе й щиросердно любила; її любов до вас була справжнім, глибоким почуттям.
— Тоді як вона могла так жорстоко вчинити? За п'ять років не виказати себе нічим: ні поглядом, ні жестом, ані словом!
— Чому ви так упевнені, що вона жодним чином не виявляла своїх думок і почуттів? З тієї першої дощової ночі вашого знайомства п'ять років тому її серце було оповите смутком, і вона цього не приховувала. Цей смуток лився з неї всі ці п'ять років, її меланхолія постійно бриніла музичним тлом. Дивно, як ви цього не помічали.
Тепер в очах у Ло Цзі проясніло. Коли він уперше її побачив, відчув, як у серці заграли найпотаємніші струни, і йому здалося, що весь довколишній світ становить загрозу для неї, тож присвятити своє життя її захистові видавалося єдиним правильним рішенням. Але тепер він розумів, що в її чистих, прекрасних очах відбивався не страх, а тихий смуток, що ніби відблиски полум'я в коминку, грав на її вродливому обличчі. Це відчуття справді скидалося на сприйняття музичного тла, яке стиха, але невпинно проникало в його підсвідомість, затягуючи в безодню любові.
— Я не зможу їх відшукати, так?
— Ні. Я вже казала, що така резолюція РОЗ.
— Тоді я піду за ними в Судний день.