— Мене звуть Олександр, — сказав той, хто рухав Семовими губами. — Я говорю з тобою з Лондона. Не бійся — я твій ДРУГ.
— З якого це дива?! — найбільше я боялася показати, наскільки налякана. Верещати, плакати, битися в зачинені двері, кликати на допомогу — паніка підказувала мені безліч виходів, усі огидні й зовсім даремні.
— А я був другом твого батька, — відгукнувся він незворушно. — Не те щоб другом... Не ворогом принаймні.
Гриша жалібно всміхнувся:
— Дашо... А що це в нас відбувається?
— Довго пояснювати, — я взяла з сумки пляшку води, приготовлену для Сема, згвинтила кришку, облилася, приклалася до шийки. — Олександр, значить... Це ви взяли мій амулет?
Він кивнув:
— Так. І вдарив тебе теж я, вибач, нічого особистого.
— Ніколи не пробачу, — прошепотіла я.
— Я ж попросив пробачення.
— Не пробачу того, що ви зробили з Семом!
Він фиркнув:
— Як зворушливо. Я саме збирався його прибрати, але якщо він тобі такий дорогий...
— Як — прибрати?!
— Фізично. У мене є лялька. І в мене є молоток. Коли я розіб’ю ляльці голову, Сем природно...
— Що тобі треба?! — верескнула я на октаву вище за свій звичайний тон.
— Відкрити портал, — він говорив тихо і вкрадливо. — Ліквідувати неподобство, що діється майже в центрі Москви майже сімдесят років.
— Пуп розв’яжеться, — пробурмотів Гриша.
Той, хто був Семом, удостоїв його поблажливим поглядом:
— Ти непоганий художник, але дурень набитий, вибач.
Мій телефон, як і Гришин, не бачив мережі. Ми були відрізані від світу — на страшній глибині, під будинком і підвалами, тунелями й перекриттями, під шарами піску й бетону, наодинці з небезпечною непередбачуваною істотою.
— А як ти звідси вийдеш? — знайшлась я. — Тут замкнено зовні, і двері...
— Я сиджу в Лондоні, у своїй квартирі, — він підняв куточки рота. — Мені не треба нізвідки виходити. А от як ви звідси вийдете й чи вийдете взагалі — це вам вирішувати.
Він повільно опустив голову, ніби зображаючи глибокий глузливий уклін...
І раптом сіпнувся всім тілом, пірнув головою, як людина, яка заснула сидячи, впала й прокинулася. Я побачила його очі, збуджені, скаламучені, розгублені.
— Що... що зі мною? Що тут було?
Ми з Гришою мовчали. Сем по черзі зазирнув нам в очі; стиснув скроні, морщачись, як од сильного головного болю:
— Поясніть мені, що сталося. Будь ласка. Мені дуже... мені треба до лікаря... голова...
Якби слізьми можна було допомогти справі — тієї ночі я б владнала більшість світових проблем.
Ми розстелили на підлозі туристичну пінку. Ще в нас були дошки — стільниці старезних столів. Не знаю, які чиновники або вчені писали на них колись, вмочаючи в чорнильниці сталеві пера на дерев’яних вставках, і чому ці меблі знайшли останній прихисток у підземеллі, на страшенній глибині, у забутому бомбосховищі.
Поверх дощок ми розклали пухову ковдру. Гриша накрутив ручку похідного ліхтаря, і той розгорівся рівним білим світлом. Ми сіли на ковдру, відкрили термос і випили по чашці теплого солодкого чаю.
— Інструктор уже повинен нас шукати, — сказала я.
— Ліза почне шукати раніше, — пробурмотів Гриша. — У нас так не бувало, щоб хтось пропадав більше ніж на кілька годин. А зараз уже вечір... Вона там божеволіє. Чому Інструктор ще не тут?
Сем мовчав. Йому було погано. Таблеток від мігрені у нас з собою не було, ніяких аналгетиків, тільки вода, чай і пиріжки в пластиковій упаковці.
— Сем, — сказав Гриша. — А пам’ятаєш, де саме в Лондоні будинок твого батька?
— Одчепися від нього, — я штовхнула Гришу ліктем у бік.
— Пам’ятаю, — відгукнувся Сем, розтираючи перенісся. — Майже в самому центрі... Величезні апартаменти з басейном...
— Ти пам’ятаєш свою першу вчительку? — швидко запитала я.
— Ні.
— Свій перший велосипед?
— Ні, — він знову пережив хвилю болю, мовчки й без єдиної скарги. Я побачила, як виступає піт у нього на скроні, і припинила допит:
— Гришо, годі. Відпочиваємо.
— Але Ліза повинна була вже триста разів викликати Інструктора, а він — спуститися з ключами вниз...
— Гришо. Ми не знаємо, що діється нагорі.
І справді. Нагорі могла впасти атомна бомба, могло спорожніти все місто, міг настати Армагеддон. А ми сиділи в підземеллі, і тільки легкий струс стін міг свідчити про кінець світу... А може, це відгомін далекого поїзда метро?
— Гришо, — знову почала я. — Не знаєш... хтось коли-небудь намагався відкрити портал?