— Що ти читав із Сент-Екзюпері? — запитала я зненацька для себе.
— «Нічний політ»... «Планета людей»... Книга була така товста, стара, з літаком на обкладинці...
Він знову люто потер лоба:
— А де вона стояла, не пам’ятаю!
Я взяла його за руку:
— Тебе веде не програма. Була б програма — ти б відповів: «Маленький принц».
— Чому?!
— Нема коли пояснювати... Слухай, Сем. Я не знаю, що може ця людина... цей чаклун чи хто він там. Але я знаю цілком певно: те, що було на даху Головної будівлі, — наше, там був ти. Старі літаки в тумані — це твоя ідея, це справжній ти! Я бачу.
Він закліпав, намагаючись приховати, що в очах його більше вологи, ніж звичайно буває у чоловіків:
— Я тобі вірю.
Гриша віджимався, з його лоба на підлогу падали краплі поту. Руки його вже судомило, та він гарчав — і віджимався далі. Я сиділа, привалившись до Сема й ні про що не думаючи, кілька легких відсторонених хвилин. А потім мої думки знову помчали по колу, намагаючись зібрати воєдино розкидані шматочки головоломки: мій кулон, мій батько, людина з Лондона, Сем...
— Чаклун не міг бути другом мого батька, — пробурмотіла я вголос. — Це теж брехня. І зрозуміло, після всього, що він коїть, — ніяких переговорів, тільки війна...
Знесилений Гриша впав на підлогу колодою.
У цю мить я знову відчула чужий погляд. На мене дивилися зверху — крізь усі перегородки, тонни землі й піску, крізь бетон і бітум, уважно й хижо. Рука моя потяглася до шиї, туди, де колись висів амулет...
Це почуття, знайоме з отроцтва. Воно з’являлося, коли я знімала кулон. Хтось шукає, виглядає мене, комусь я потрібна, і не для хорошої справи. Хтось шукає мене...
Втім, уже знайшов.
Розділ двадцятий
Лондон
и могли орієнтуватися тільки по годинниках наших мобільників, але батареї в цьому підземеллі сідали якось ненормально швидко. Над ранок мені вдалося ненадовго задрімати на ковдрі, обійнявшись з Семом. Ліхтар потьмянів і майже згас, Гриша довго вертів ручку, але світла додалося небагато. Самотня гола лампочка, що живилася незрозуміло від якого акумулятора, теж потьмяніла й почала моргати.
Стіни бомбосховища ледь помітно здригалися. Більше не чулося ні звуку. Це був найстрашніший годинник — ми всі не спали, тиша й глибина тиснули на нас, душили й викликали паніку.
— А поспіваймо по черзі, — сказав Гриша.
— Я не вмію співати, — пробурмотів Сем.
— Дашо, ти повинна знати багато віршів напам’ять, — не вгамовувався Гриша. — Почитай нам.
— Грозив загибеллю стрибок, та вдарив барса я в висок; був як сокира мій сучок. Я звіру лоба розрубав. Він, як людина, застогнав і впав на спину...
— А щось веселіше?
— Це веселе.
— Тоді пограймося в міста? Я кажу «Москва», а ти, Сем?
— Лондон.
— Ти не зрозумів. Треба сказати місто на «а».
— Я все зрозумів.
Звук його голосу мені не сподобався; я швидко звільнилася з Семових рук. Глянула в очі... і відсахнулася. Зістрибнула на підлогу, позадкувала до стіни.
Той, хто щойно був Семом, поважно сів на ковдрі:
— Ну що, посвячені? Готові до розмови?
Гриша мовчки від нього відсунувся. Я стояла на підлозі в самих шкарпетках. Від бетонних плит несло диким холодом. А може, не бетон був причиною.
— Ми будемо розмовляти, — я намагалася, щоб голос звучав твердо, — тільки після того, як ти відпустиш Сема, відкриєш нам вихід з підземелля...
— Що ще? — він знущально посміхнувся. — Дар’є, у моїй владі випустити тебе в приміщення, де є вбиральня. Недобре говорити про любов, довіру, вірність, а самій тільки й думати, що про переповнений сечовий міхур.
— Заткнись, — Гриша вишкірився.
— Або що?
— Або я тобі ніс зламаю!
— Ти зламаєш ніс Семові, — прошепотіла я. — Чаклун у Лондоні.
Той, що сидів на ковдрі, задоволено кивнув:
— Так, саме так. А хочеш знати, що відбувається назовні? Гришо, ти хочеш знати, що з Лізою, чи жива вона?
Гриша підхопився, в нестямі від люті й страху:
— Що тобі від нас треба?!
— Покори, — сказав він іншим голосом, грубо й владно. — Ігри закінчилися. Зараз ти, Григорію, намалюєш рамку...
— Куди?!
— Куди хочеш. Відкриється, куди бажаю я. Дар’я ввійде одна, і ми продовжимо розмову в невимушеній обстановці.
— Ні, — сказала я. — Ми вийдемо звідси тільки всі разом.
— Ти змушуєш мене робити те, чого я не хотів би.
Той, що був Семом, сіпнувся, як людина, що засинає сидячи, чи маріонетка, в якої різко ослабли мотузочки. Утримав рівновагу, підвів голову, торкнувся скроні: