— Знову?!
Це був Сем.
— Це знову сталося, так? Він був тут?
Слів не знайшлося, я просто кивнула.
Сем замружився. У нього на лиці був написаний такий розпач, що мені захотілося обійняти його й утішити — але я боялася. Боялася, що в моїх обіймах раптом виявиться той... інший. Моторошний.
Це що — назавжди? Я більше не зможу торкатися Сема, бути з Семом, бо завжди пам’ятатиму, як з його очей на мене дивилася чужа неприємна людина?!
— Треба було... запрошувати його, коли в мене був семінар з філософії, — Сем раптом широко всміхнувся. — Він би відповідав... за мене... Що-небудь набрехав би про поетику Арістотеля. До речі, хороший спосіб складати іспити...
Це була розпачлива мужність — намагатися жартувати зараз, у його становищі. Я зрозуміла, що пишаюся крізь сльози.
— Дашо, не вір йому, будь ласка. Я не лялька, в мене є...
Усмішка застигла на його обличчі. Він скрикнув, як від раптового сильного болю. Правою рукою підхопив ліву. Підніс долоню до лиця...
І засичав, забився, притискаючи руку до грудей, намагаючись стримати крик. Я кинулася до нього, намагаючись зрозуміти, що сталося, але Сем ховав руку. Йому було нестерпно боляче і з кожною секундою болючіше.
— Дай йому спокій! — закричала я, звертаючись до бетонної стелі в сирих патьоках. — Відчепися від нього! Не займай! Я піду!
У Гриші тряслися руки, коли він малював на стіні криве кособоке графіті.
Після спертого повітря підземелля тут дихалося легко, мов у лісі, а після темряви й тьмяної лампочки світло різало очі. Десь співали птахи. Канарки. Екзотичне дерево росло з гігантської діжки, поруч вкрадливо дзюрчав фонтан, і червоні рибини, кожна завбільшки як черевик, плавали у прозорій воді над темним зеленуватим дном.
Мої очі звикли до світла. Насправді воно могло здатися яскравим тільки після підземної темряви: величезні вікна були напівприкриті м’якими шторами, а ззовні до скла горнулися оранжерейні рослини.
На обшитій деревом панелі за моєю спиною випаровувався обрис Гришиного графіті. А спереду, посеред кімнати з деревом і фонтаном, стояв письмовий стіл — вигадливий і старовинний, він міг належати якому завгодно французькому королю, але я не стала розглядати завитушки. Мій погляд зупинився на предметі, розміщеному в центрі стола.
Це була пластикова лялька, точнісінько схожа на Сема. Так звана «портретна лялька» — я знаю, їх роблять майстри на замовлення. На ляльці був одяг, геть як справжній, і я навіть туманно пам’ятала, що бачила на Семові ці штани й цю сорочку. Скляні очі дивилися в стелю. Лоб, щоки, вилиці були розписані складними письменами — їх наносили тонким чорним фломастером, а потім стирали, і знову наносили, тож лялька Сем став схожий на розтатуйованого австралійського аборигена.
Та найгірше за все була коробка з інструментами, що стояла тут же, на столі. Набір лялькового ката: гаки й пилки. Голки й щипці. На лівій руці іграшкового Сема бракувало підмізинного й мізинця, на їхньому місці білів відкол. Те, що залишилося від пальців — пластикові крихти, — валялося поруч.
— Кат, — сказала я вголос. — Мерзотник.
— Кволо, беззубо, — сказали в мене за спиною. — Ти філолог чи хто?
Я обернулася.
Він був саме такий, як на світлині з Семом, — хижий, глузливий, на вигляд років п’ятдесяти. Або ста п’ятдесяти. Або тисячі з чимсь років. З такими, як він, нічого не можна сказати точно. І він усміхався — не лиховісною, а цілком привабливою усмішкою, при цьому білі зуби блищали, а на щоках грали ямочки.
— Навіщо ви це робите? — запитала я зовсім щиро. — Він же вам... усе-таки син!
Він покивав гарною сивуватою головою:
— Він мені не син, і ти це прекрасно знаєш. А я йому не тато.
Він говорив з ледь помітним акцентом, плавно й вкрадливо. Від його голосу мороз пробігав по спині.
— А хто він? Хто?
Він показав на ляльку на столі:
— От хто... Це його справжня суть, образ, обличчя, як це пояснити точніше...
— Брехня!
— Ти хотіла в туалет? — Він знущально посміхнувся. — Вигоди ліворуч біля входу.
Те, що він називав «вигодами», виявилося круглим залом з розписом на стелі. У центрі поблискував невеликий басейн, поруч вирувала, як пекельний казан, кругла ванна-джакузі, по стінах мальовничо струменіла вода, і сховані лампочки підсвічували її опаловим теплим світлом. Співали невидимі птахи, у заростях ліан таївся унітаз, гідний імператора. На дні раковини для миття рук лежали круглі камінці, плямисті й різнобарвні, наче яйця в екзотичному гнізді.