— І все?
— Звідти лізуть до нас Тіні. Щоб вібрати в людей... життя, сили, тепло...
— Більше сказати нічого?
Він говорив зі мною, наче екзаменатор, що заздалегідь вирішив завалити студента, попри реальні знання. Я знову дозволила собою маніпулювати, дала втягти себе в розмову.
— Найсмішніше, що я з тобою цілком згодний, — усмішка так перетворювала його обличчя, що з хижого воно ставало майже милим. — Тіні небезпечні, набагато небезпечніші, ніж ти можеш уявити. Пам’ятаєш того... котрий назвався Германом?
Я здригнулася. Чаклун примружив очі:
— Думаєш, тебе в той день урятував Сем? Це я врятував тебе й твою маму. Мене анітрохи не влаштовує ситуація, в якій Тінь розперізується і бере на себе роль володаря світу. А він був дуже близький до цього.
— Сем урятував мене. — Я згадала, як ми цілувалися в підземеллі. — Сем!
Повірити словам чаклуна означало визнати, що батьки їдять дітей, а крокодил Гена зґвалтував Чебурашку. Не даючи отямитися, чаклун узяв мене за підборіддя й повернув лицем до себе:
— Тіні дуже небезпечні. Портал їх стримує, але чи надійний портал? Ні, інакше не потрібна була б Доставка. Портал — це виразка на тілі реальності. Це міна вповільненої дії. Це ядерний реактор під керуванням неписьменних ідіотів... Подумай, охоронцями ж стали випадкові люди: екскаваторник, геодезист, інженер. І відповідальний партійний працівник. Вони ще й слабшають з кожним роком. Масовий прорив Тіней — справа найближчого часу.
Я почувалася дитиною, яка вижила після землетрусу й опинилась під купою цегли. Жодної надії, ані найменшої, тільки тягар, біль і страх. Він знов налив мені води:
— На, випий, не розкисай... Усе можна владнати, усе можна виправити. Тільки треба поквапитися.
Він увімкнув величезну плазмову панель на стіні, і перше, що я побачила, — вихори над Головною будівлею університету. Ведуча швидко говорила англійською мовою щось про погодні катаклізми в Москві. Я побачила, як натуральний чорний смерч підхоплює й перекидає машину поряд з тим самим супермаркетом, де я завжди купувала продукти. На вулицях застигли величезні пробки, металися люди, репетувала сиреною поліцейська машина...
— Що це?!
— Погана погода в Москві... Насправді йде розгерметизація порталу, він готується до відкриття.
— Ні, — сказала я.
Він кивнув:
— Так, я тебе попереджав. Я готую відкриття порталу.
— Навіщо?! Це ж божевілля, натовпи Тіней... просто кінець світу!
— Навпаки! Якщо я їх впущу — я їх контролюватиму. Хазяїн глечика віддає накази джинові, хазяїн кресала віддає накази інфернальним собакам, той, хто відкрив посудину, керує всім, що всередині! Елементарно, ази прадавньої магії! Отож я рятую світ, Дашо, а не гублю його!
На екрані чергувалися кадри. Судячи з новин, Москву здорово порвало. Напевно, й заняття в університеті скасовано... Я недоречно згадала, що не зачинила кватирку, йдучи востаннє з гуртожитку. Коли це було? Триста років тому. У той день, коли розбився скляний чайник і скалки розсипалися по всій кімнаті...
— Мені вас поздоровити? — запитала я тихо. — Чи видати медаль за порятунок світу?
Він весело розсміявся:
— Ні, з тебе точно буде толк... Спасибі за поздоровлення. Я відкрию портал у найближчу годину.
— Тоді чому ви тут, а не там? — я кивнула на екран, де біснувалися смерчі. — Хочете відкрити — йдіть, відкривайте, з Інструктором заодно... познайомитесь.
— Потім, — він посміхнувся. — Містична природа Москви не терпить моєї присутності... поки що. Це давнє місто зі складною системою магічних захистів і противаг, тому мені доводиться діяти чужими руками. От для чого мені потрібний Сем... і ти.
Він відійшов до письмового стола, відімкнув шухляду, вийняв скриньку. Повернувся до мене, відкрив скриньку врочисто, як наречений, що вперше демонструє нареченій обручку. На чорному оксамиті всередині лежав мій амулет у вигляді ока.
Я придушила перше бажання й не стала його хапати. Ясно ж, що чаклун на це розраховував.
— Я одержав цю річ літаком, спецпосилкою, вчора, — він уважно спостерігав за мною. — Розкажи, як вона вперше опинилася в тебе на шиї?
— Мені його подарувала мама.
— Брехати мені не треба, будь ласка. Друга спроба?
Ніжно співали канарки, невидимі в гілках екзотичного дерева. Десь далеко продзвонив дзвіночок. Долинув ледь чутний шум великого міста — і стих; лялька, схожа на Сема, дивилася в стелю скляними очима.
— Добре, — повільно сказала я. — Мені було вісім років, я їхала на екскурсію, автобус потрапив на мосту в аварію...
Сухо, без епітетів, я розповіла йому історію амулета. Він слухав дуже уважно й здивувався, коли я замовкла: