— І все?
— А що ще? Мама каже, що амулет дістався мені від батька. Що в день катастрофи кулон сам з’явився в мене на шиї, і тому я врятувалася. Перевірити немає можливості. Це все.
— Ти добре пам’ятаєш, як ти впала з моста у воду?
— Узагалі не пам’ятаю. Тільки пам’ятаю, як я вже на березі й люди біжать до мене, кричать...
— І тобі було вісім років?
Я кивнула.
— Ти, напевно, добре плавала?
— Ні, не дуже. Я вже пізніше навчилася.
Він дивився уважно, з дивною напругою в погляді й навіть гіркотою. Я зрозуміла, що зуміла якось його вразити, хоч сама не розуміла чим.
— Твій батько дуже обережний, — сказав він нарешті. — Я б надіявся, що ти брешеш, але це не так...
— Хто мій батько? — вирвалося в мене.
Він наповнив свою чашку бурштиновим чаєм з чайника:
— Великий маг... інших світів і часів. Древніший за мене. Він виходець з Темного Світу, але з тих часів, коли він ще не був Темний.
— А що, були такі часи?!
— От бачиш, як ти мало знаєш.
— То розкажіть мені! — я розлютилася.
Він похитав головою:
— Я розраховував на твою пам’ять. На лист, який він повинен був тобі залишити... Ти б поділилася зі мною, як з другом, змістом цього листа... Але вийшло інакше. Я витратив на тебе стільки часу... а ти коштуєш дешевше, ніж я думав.
— Я не товар!
— Усе — товар, — сказав він з огидною переконаністю в голосі. — Твоє життя сьогодні різко подешевшало, але дещо іще в ціні. Крові не боїшся?
Він стягнув мою руку джгутом і застромив мені у вену товсту голку:
— Пальцями працюй, не зупиняйся...
Я не відчула болю. Чи тому, що досі була в шоці, чи то він добре давав раду зі шприцом. Кров побігла по тонкому шлангу, наповнила пробірку.
— Хочеш знати, навіщо це потрібно? Ходімо...
Ми пройшли анфіладою кімнат — я втратила їм лік. Серед усієї цієї розкоші, антикварних меблів і золочених книжкових корінців, кутих ґрат, стародавніх свічників, серед інтер’єрів, що імітували аристократичний замок, я сама собі здалася привидом — блідим змученим привидом у джинсах і светрі, з підкоченим рукавом і ваткою у згині ліктя.
Слуги, незворушні, мов шахові фігури, з’являлися на нашому шляху і відчиняли двері, кланялися, зникали. Нарешті ми опинилися в просторій кімнаті майже без меблів: кам’яна підлога й оздоблені світлим мармуром стіни, триногий круглий стіл і широка ніша навпроти заґратованого вікна.
У ніші стояла біла фігура. У першу секунду мені привиділася заморожена людина. У цю мить невидиме сонце за вікном вирішило раптом засяяти крізь хмару — й освітило нішу, як сцену.
Переді мною була статуя з білого сяючого каменю, статуя гарної жінки зі зверхнім лицем. Вона дивилася, здається, прямо на мене — дивилася єдиним оком, бо друге було ушкоджене і, здавалося, затягнуте більмом. Та навіть це не могло її спотворити. Поверхня каменю на її плечах і стегнах точнісінько імітувала ту саму жіночу шкіру, про яку кажуть «атласна». Рот був стиснутий уперто й глумливо. Оголені груди стирчали вгору.
Я підійшла ближче й аж тоді роздивилася, що кам’яна жінка зібрана зі скалок, з великих і малих шматочків, шви між ними були десь помітніші, а десь ледь угадувалися. І це теж не псувало жінки — вона здавалась переможницею, кам’яним феніксом, що повстав з мармурового пилу. Тільки одного ока, очного яблука із зіницею їй бракувало.
Чаклун поставив на білий триногий стіл скриньку зі срібним амулетом. Відкрив колбу з моєю кров’ю. Я згадала: ми з Германом у порожньому ресторані. Крапля моєї крові падає на амулет і сичить, як кислота, і по сріблу скачуть блискавки...
— Стара Тінь показала тобі нескладний фокус, — чаклун, здається, читав мої думки. — Стара Тінь — небезпечна тварюка, але примітивна... як акула з крихітним мозком. Дивись...
Він обернувся до статуї:
— Ця жінка була жрицею одного племені... багато тисяч років тому. Потім її перетворили на камінь, а на лиці написали заклинання, що відмикає будь-які двері... Усе, що замкнене. Потім статую розбили на тисячу частин і розкидали скалки по світу, щоб заклинання залишалося таємницею... А дехто почав збирати скалки й навіть успішно.
— Отже, вам потрібне відмикальне заклинання? Усе заради тексту?!
— Цей текст я знаю напам’ять ще змалку. Але цілісність статуї — умова того, що заклинання подіє. Щоб порушити рівновагу порталу, я мусив би зібрати її цілком. Але роботу не завершити, поки не активовано останнього компонента...
Він упівголоса заговорив мовою, від звучання якої мені стало холодно. Не перестаючи говорити, він крапнув моєю кров’ю на амулет. Як і того разу, кров закипіла й засичала кислотою, по сріблу застрибали крихітні блискавки...