— Ось амулет, осколок великої могутності, — він знову перейшов на російську. — Ось кров — спадщина великого роду... Ось і ти сама — тут, ти свідок і учасник великого чину!
І амулет змінився. Ледь-ледь, тіль-тіль перемінив обриси, немов попередня його форма була лише голограмою, ілюзією, а істинна форма проявилась аж тепер. Це теж було око, але нікому б не заманулося носити його на ланцюжку. Це був запечатаний у срібло дикий погляд, прадавній, заморожувальний, потужний.
— Ось вона, ця річ, — прошепотів чаклун. — І без твоєї крові вона даремна... Як і без твоєї присутності, без твоєї активної співучасті, бо ти дочка твого батька...
— Співучасті?!
— Так-так, ти стала моєю співучасницею, поздоровляю...
Він знову заговорив мовою, яка викликала в мене жах самим тільки звучанням. Благоговійно, кінчиками пальців він узяв річ, на яку перетворився мій амулет, підійшов до статуї, піднявся на крихітну драбину і, не перестаючи шепотіти, помістив амулет у єдине відповідне місце — у западину, де бракувало очного яблука із зіницею.
І фрагмент ліг в отвір, мов ключ у шпару, мов останній шматочок пазла в готову картину. Щось ледь чутно клацнуло...
І по кам’яній шкірі пробіг вогонь. Чаклун позадкував; статуя горіла, на її плечах і стегнах затягувалися рани, з розколотої статуя ставала цілою. У мене раптом з’явилась безглузда надія, що ця жінка може ожити, вистрибнути з кам’яної ніші, напасти на чаклуна й, мабуть, здолати його. Вона — може...
Але вогонь згас, а статуя стояла на місці. Обидва її ока дивилися мені в лице, а на лобі й щоках поверх білої шкіри проступали чорні знаки — в’язь, орнамент, мереживо.
Розділ двадцять перший
Закритий кластер
е пам’ятаю, що було потім. Якимось чином ми знову опинилися в нього в кабінеті, і тепер я навіть з’їла щось, не пам’ятаю смаку. Він сидів у кріслі переді мною з планшетом на колінах і всміхався, наче ситий тигр-людожер:
— Дивися...
Знову засвітилася плазмова панель на стіні. Я побачила запис, зроблений на камеру телефону: вулиця, пробка, машини наглухо застрягли. Водії повиходили й курять, оглядаються, переговорюються, комусь дзвонять...
Я впізнала в пробці Лізину машину. Я впізнала саму Лізу: вона стояла біля відчинених водійських дверцят з телефоном у руках і здавалася дуже напруженою, хворою, навіть постарілою. Звуку не було — усе тонуло в шумі вітру, що завивав над містом, — але з руху Лізиних губ я прочитала розпачливий крик: «Де він? Де Гриша? Чому я не можу додзвонитися?!»
Потім вона спересердя зачинила дверцята й пішла, прискорюючи крок, лавіруючи між машинами. Камера сіпнулася, стежачи за нею. Я побачила, як Лізу оточують люди в сірих куртках позавідомчої охорони. Один відлітає, немов від удару, але інші навалюються втрьох на одну жінку. Камера стрибнула, показала небо, землю й туфлі оператора — чорні туфлі й сірі штани все тієї ж позавідомчої охоронної контори. Новий кадр — люди в сірому волокли Лізу вже на ношах, а вона лежала без ознак життя...
— Вона жива, — примирливо сказав чаклун. — І всі твої друзі живі... І будуть живі, бо ти ж не дурна й зробиш, як я сказав. На, подзвони Гриші...
Він подав мені свій смартфон. Я взяла, не розуміючи, що роблю.
— Натисни на екранчик, де зелененьке, і набереться Гришин мобільник. Скажи — нехай відкриє для тебе рамку.
Повітря у підземеллі стало ще густіше: воно липнуло до шкіри, наче мокра тканина. Сем кинувся до мене; насамперед я обережно оглянула його ліву руку. Пальці мали вигляд, наче їх прищемили дверима, — опухлі, й нігті почорніли, але всі фаланги були на місці.
— Боляче?
— Уже не дуже, — сказав він винувато.
— Я знаю, що було дуже боляче, — я погладила його зап’ястя. — Сем...
— Де ти була?! — Гриша нервово облизував запечені губи.
— У Лондоні... Він захопив усіх наших.
— Що?!
Я прикрила очі:
— У нього працює в Москві ціла група. Ні, не Тіні, вони люди... Охоронна фірма.
— Захопити Лізу люди не можуть, — впевнено сказав Гриша. — Хоч їх десять, хоч сто, ти знаєш, що може Ліза!
— Уже нічого не може. Ти не можеш відкривати рамки, Ліза не може битися. Піпл утратив нюх. Льоша взагалі осліп...
— Що?!
Я втомлено опустилася на дерев’яний настил, накритий ковдрою.