— Він показував мені запис. Льошу й Піпла взяли, коли Піпл виводив Льошу з офісу. Де Інструктор, я не знаю... У Москві екологічна катастрофа, смерчі й дикий вітер. Оголошено евакуацію.
Обидва довго мовчали. Гриша крутив у руках порожню пластикову пляшку; я вилаяла себе за те, що навіть не принесла їм води.
— Де Ліза? — пошепки запитав Гриша.
— Не знаю. Чаклун сказав, вона жива, і...
— Я обіцяю твоїй дружині безпеку, — Сем недбало провів рукою по волоссі. — В обмін на твою лояльність, Гришо. Дар’я може підтвердити — я дуже великодушний до службовців Доставки.
З його очей дивився чаклун:
— Малюй рамку, Гришо. Вийде тільки Сем.
Гриша подивився на мене; я розуміла, що можу сказати «ні». Я розуміла, що у відповідь чаклун катуватиме пластикову ляльку й Сем з болю качатиметься по підлозі, але Гриша — я знала — послухає тільки мене й зробить так, як я скажу...
— Малюй, Гришо, — сказала я.
Він моргнув. Відкинув пляшку, взявся за свій балончик, у густе повітря підземної в’язниці додався запах фарби.
Відкрилася рамка. Затремтіли нерівні оплавлені краї. Посміхнувшись, Сем — радше його ляльковод — глянув на мене й зробив крок у проріз. Стіна за ним зімкнулася, перетворилася на бетонний моноліт, залишивши мене й Гришу в задусі підземної темниці.
— Дашо, ти де? Дашо, ти де, ти чому не відповідаєш, ти хочеш, щоб у мене серце розірвалося?! Що у вас там у Москві діється? Ти де?!
Телефон, як і раніше, не ловив мережі, і дзвінок від мами, добравшись нарешті до мого апарата, порушував фізичні й інженерні закони.
— У нас погана погода, мамо.
— Погана?! Ти телевізор іноді дивишся? Там про вас таке показують! Негайно все кидай, приїжджай до мене...
— Мамо, поїзди не ходять.
— Як? Поїзди теж?!
— Не хвилюйся. Я в хорошому місці. Мені тут смерч не страшний.
— Де ти?
— У бомбосховищі, — зітхнула я.
Гриша мовчки й люто вертів ручку ліхтаря, заряджаючи акумулятор. Мама в телефоні на секунду замовкла — я боялася, що вона заплаче, але вона стрималася.
— Дашо... Ти себе бережи, будь ласка, ти ж розумієш...
— Не переживай за мене, мамо. Я бережу... І я тебе дуже люблю.
У телефоні почувся тріск, і дзвінок перервався. Гриша крутив ручку, ліхтар горів ледь-ледь. У моєму телефоні остаточно сів акумулятор. Апарат курликнув, і екран погас.
«Гришо, ми залишимось тут назавжди». Слова теліпались у мене на язиці, але промовляти їх уголос означало виявляти огидну слабкодухість. А крім того, мені здалося, що поки слова не промовлено, є надія.
Він переграв мене, не напружуючись. Інакше й бути не могло. Могутній чаклун не змагається з другокурсницею — він її використовує як річ, а потім кидає в підземеллі помирати. Років через сто які-небудь нові диґери знайдуть тут наші з Гришею кістяки й вирішать, що ми були романтичні закохані, які втекли від жорстокого світу в старе бомбосховище...
Якщо, звісно, через сто років земля ще буде населена.
— Гришо, а скільки... скільки приблизно Тіней може бути в Темному Світі?
Він знизав плечима й знов закрутив ручку ліхтаря.
— Як думаєш, якщо відкрити портал — вони зайдуть сюди всі чи якісь посоромляться?
Він не відповідав.
— Розумієш... помирати, коли ти нарешті зрозумів, як треба жити... це якось нерозумно. Давай не будемо вмирати?
— Давай, — відгукнувся він хрипко. — Я й не збираюся. Днів три у нас є...
Ліхтар неяскраво, але все-таки світив. Гриша взяв порожню пластикову пляшку, прискіпливо оглянув, відкрутив кришечку й почав дихати всередину.
— Що ти робиш?
— Зберуться випари... Буде трохи води.
— Гришо, ми ж посвячені. Ми мусимо щось придумати.
— Придумаємо, — сказав він. Це означало — «Так, я теж знаю, що ми тут помремо, але не хочу про це говорити».
— Як ви познайомилися?
— У школі, — відгукнувся він, одразу здогадавшись, про що я питаю. — Ми вчилися в одному класі. Одружилися через три місяці після випускного. Усі ще говорили, типу, ви розбіжитеся, не робіть дурниць. А ми за всі роки тільки раз посварилися, та й то через роботу...
Він мрійливо всміхнувся й одразу знов насупився. Думки про Лізину долю мучили його гірше за зубний біль.
— То що, кохання існує?
— Аякже, — він знов дмухнув у пляшку й закашлявся. — Авжеж, існує...
Він раптом згорбився, як старий:
— Тіні... там, усередині... З ними є ті, кого ми піймали й видворили. Вони нас ненавидять. Особливо Лізу. Вона ж їх викидала. Якщо вони її знайдуть... Захочуть помститися... А мене не буде поруч...
— Ліза дуже сильна, — сказала я.