— Духом — так... Але чаклун подбав, щоб у всьому іншому вона стала дуже слабка...
Я згадала, як дивилась Тамара: «Ви ще в мене в ногах наваляєтесь». І як пропалював мене поглядом Герман. Звісно, у Лізи з роками з’явилися вороги за порталом — але в мене за кілька днів їх назбиралося не менше.
Гриша загвинтив пляшку й струснув. Випари зібралися в одну-єдину краплю на рифленому дні.
— Це проти законів фізики, — сумно пробурмотів Гриша. — Неможливо перетворити внутрішню вологу у воду, якою можна напитися.
— Ти «Дюну» читав? У них були спеціальні костюми...
— Я пам’ятаю, — сказав Гриша. — Дашо, а як же Інструктор? Хіба він не зупинить цього... чаклуна?
— Спробує.
— Дашо, а якщо ти подивишся... Ну, особливим поглядом... Може, роздивишся щось назовні? Ти казала, що бачиш землю прозорою — ну то спробуй!
Я протерла запалені очі. Зосередилася — тепер це було непросто. Глибоко дихаючи, наче під важким тягарем, я озирнулася навколо, намагаючись проникнути поглядом за межі нашої бетонної коробки.
Тривожне червоне світло було схоже на аварійну лампу, що блимає на вкритому пилюкою забутому пульті. Як у фільмах про глобальну катастрофу — нагорі давно руїни, а в глибокій шахті на пульті військової бази все блимає, попереджає, беззвучно кричить про небезпеку червоний вогник. Я подивилась на Гришу — він був увесь сірий, сивий з горя й зі страху за Лізу і здався набагато старшим за свої роки. Замість його невдалих графіті, які так і не відкрилися рамками, на стінах були криво написані слова: «Відкрийся... Відкрийся... Будь ласка, відкрий... Допоможіть...»
І чотири слова різко вибивалися з сірої тьми, написані фосфоресцентною синьою фарбою: «Тато йде на допомогу».
Я кліпнула. Червоний відблиск пропав, я знову дивилася на світ звичайним, буденним поглядом, і ніяких написів на стіні не було. А якщо подивитись отак...
Світ змінився. Червоне світло замигтіло швидше, спалахами, і сині букви проступили яскравіше: «Тато йде на допомогу».
Я вже бачила цей напис. Зроблений тим самим почерком, з точністю до дрібної лінії. На стіні лікарняної палати, де помирала Маша Хлєбнікова і де Тінь-Герман ледь мене не вбив. Пізніше я розпитувала Інструктора, що це могло значити, а він пояснив, що я бачила, скоріше за все, матеріалізоване марення, — батько дівчинки Маші так мріяв її врятувати й навіть вірив, що йому це вдасться...
«Тато йде на допомогу».
— Дашо, — сказав Гриша. — Ти щось побачила?
— Почекай...
Я ідіотка. Мені треба було дотиснути чаклуна, змусити його розповісти про батька. Хоча... він міг би збрехати. Або відмовитися говорити. Я була не в тому становищі, щоб чогось вимагати.
Я згадала: бурштиновий чай перетікає з порцелянового носика в білу чашку. «Хто мій батько?» — «Великий маг... інших світів і часів. Давніший за мене. Він виходець з Темного Світу, але з тих часів, коли він ще не був Темним...»
— Тату? — тихо запитала я вголос.
Нічого не сталося. І чого це я розмріялася — авжеж, «великий маг»! Дочка трохи не здохла в тій лікарняній палаті й пізніше, коли Тінь загрожувала мамі... Він мені допоміг?! Ні. Та й скільки в нього взагалі дочок? Чому він кинув мою маму тоді, як був найбільше їй потрібний?!
Я підійшла до стіни, на якій фосфоресціював напис. Дотяглася долонею до першої букви «о»...
Бетонна стіна завібрувала під моїми пальцями.
Автобус мчав по дорозі, наша весела вихователька не давала пісні замовкнути ні на секунду. Сама співала голосно, трохи фальшиво, але дуже життєрадісно.
Я сиділа праворуч, коло вікна. Пам’ятаю, як розігрілося на сонці тверде шкіряне сидіння, як вирвалась у відкрите віконце й розвівалася на вітрі смугаста завіска. Автобус був старий, але ще міцний, з сизими шибками у світлих металевих рамах, а у водія під вітровим склом висіла лялька з довгим волоссям. Я пам’ятаю, як з інтересом поглядала на цю ляльку...
А потім нас підкинуло на горбику, і ще раз, і ще — я боляче стукнулася об поручень. Вихователька обернулась до водія, щось обурено запитала... І раптом заверещала. Цей вереск неможливо забути — як, як так вийшло, що я його забула?!
Водій матюкався, перекрикуючи виття вітру. Вилетіла шибка, потім друга. Вихователька накрила собою двох малюків на передньому сидінні. Я ж пам’ятаю — біла від жаху, вона накрила їх собою, хоча автобусом метляло так, що її руки от-от мали зірватися з поручня...
А потім мене раптом кинуло вбік. Я пам’ятаю, як огидно тріщало скло й зависали, розлітаючись, скалки. Я летіла спиною вперед, страшенно довго летіла, не могла навіть крикнути — перехопило дух...