А потім настала вода. Вона була схожа на скло, і від холоду відразу заболіло все тіло. Холодна вода не остуджує — вона болить.
А потім я занурилася в темряву й лід.
А потім крізь цю смерть прорвався потік світла.
— Дашо, що сталося?!
Мене трясло так, що я боялася відкусити язика.
— Даша?!
— Мій батько... Він знав, що станеться... все це. Він знав наперед...
Гриша лагідно взяв мене за руки:
— Може, в тебе просто... ти занадто...
Я замотала головою так переконано, що навіть тьмяний ліхтар, здається, засвітився яскравіше. Гришині руки стислись на моїх зап’ястях:
— І що нам робити?!
Я кивнула:
— Відійди, будь ласка, від дверей...
Гриша позадкував. Я стала навпроти дверей — важких, наглухо замкнених дверей бомбосховища, без єдиної зачіпки, шпари або ручки. Я подивилася на двері й злякалася до липкого поту.
Якщо в мене зараз не вийде... Тоді все, що я бачила, — маячня.
Я сплела пальці, як це робила Ліза. Не наважилась. Розім’яла долоні. Потім згадала, як тікала по даху Тамара і як я силою волі притягла її до себе...
«Це закритий кластер твоєї пам’яті! Ти забудеш сказане й згадаєш, коли настане час!»
Його лице світилося крізь товщу води, спокійне й упевнене. Пухирці з мого рота здіймалися догори — але в цьому видовищі більше не було паніки. Було свято: повітряні кулі. Ялинкові іграшки. Пухирці, що летять на світло, що виблискують райдужними яскравими боками.
«Ти ключ. Не амулет, а ти. Не заклинання, а ти. Ти відчиниш будь-які двері. Спробуй».
Я глибоко вдихнула — й різко опустила руку, розрубала повітря ребром долоні. Двері бомбосховища, невразливі й старовинні, ухнули, заскреготали й одчинилися, наче наша гуртожитська кватирка від протягу. Ззовні увірвалося нове повітря — і зимний дух зовнішнього підземелля здався мені кришталево чистим у ту мить.
Гуркіт довго відлунював у підземних коридорах. Згори, з невидимої щілини, виповзла цівка засохлого цементу й заструменіла по стіні.
— Дар’є, — сказав Гриша, і вираз його голосу я не взялася б описувати. — Це... це що?!
— Потім поясню, — прошепотіла я. — Скоріше! Сем уже біля порталу!
Розділ двадцять другий
Смерч
о діялося в цей час на поверхні, очевидці не забудуть ніколи. Блискавки лупили у верхівки висоток, смерчі шастали по вулицях, зриваючи з парковок машини, піднімаючи й кидаючи об асфальт. Люди забивалися під мости і в підземні переходи, ховалися в магазинах і кафе, закривали вікна килимами й ковдрами. Вітрини розліталися на шматки, рекламні щити валилися, дерева, падаючи, висмикували коріння із землі, наче хотіли втекти з ошалілого міста.
Увесь цей час Лера, яка надійно забула свою зустріч з Тамарою і все, що було потім, лежала вдома, у винайманій квартирці, і Міша був поряд з нею. Він, зрозуміло, не міг покинути людину в такому стані.
Погода почала псуватися з вечора. Запасливий Міша сходив у магазин і приніс молока, яєць, хліба й овочів. Тепер, наглухо зачинивши кватирки, він слухав, як завиває вітер у щілинах рам і як потріскують шибки. У будинку навпроти вітер розбив вікно й вивернув раму; Міша думав, чи не закласти вікна про всяк випадок матрацами.
Лера прокинулася пізно, випила чаю, з’їла яєчню, яку посмажив Міша, і знов задрімала. Те, що діялося надворі, мало її турбувало: зрештою, найголовніша погода та, що в домі. А Міша був поруч, раптова буря відрізала йому шляхи до втечі, і Лера з легким серцем могла дивитися сни про рожевих поні.
Міша не поділяв її благодушності, але нічого не міг змінити. Телефони його однокурсників не відповідали. Ті, до кого він усе-таки зміг додзвонитися, ховалися в гуртожитку або по домах, багато хто панікував, намагаючись розшукати родичів. МНС закликало до спокою і дисципліни, над містом кружляли вертольоти, їхній рокіт додавав колориту в загальну атмосферу кінця світу.
Міша намагався мені додзвонитися разів двісті. Відповіді, звісно, не одержав. Інтернету не було. Телевізор, на диво, працював — єдиний кабельний канал при повній відсутності новин. Ішли старі програми в записі. Ніхто й словом не згадував про катастрофу, у якійсь студії незнайомі люди про щось говорили — нечутно, бо Лера спала, і Міша стишив звук.
Він сидів на старому скрипучому стільці й марудився, оскільки відчував: треба бути не тут. Він хотів діяти, йому треба було комусь допомагати, рятувати, виводити з-під падаючих уламків, але він не знав, куди бігти й де зараз потрібні волонтери. А ще він боявся, що варто йому відчинити вхідні двері — і Лера прокинеться, й Міша тоді не зможе піти.