Я поринаю в темряву й лід. Я поринаю в депресію й божевілля.
— Ти забудеш, що я тобі сказав, — звучить у вухах голос мого батька. — Але коли треба буде — згадаєш. Мені заборонено перебувати у вашому всесвіті. Я порушив заборону один раз — заради твоєї матері й заради тебе. Дар’є! Ти — подарунок цьому світові...
Я бачу: на батьковій долоні лежить амулет, срібна фігурка.
— Я можу тобі допомогти, — говорить батько, — тільки на межі життя і смерті. Іди на світло!
Амулет змиває течією — і він повільно занурюється, тоне, йде на глибину. Мені б рватися нагору, але я поринаю за його теплим світінням, так глибоко, що закладає вуха, вода навалюється дедалі важче, я тягнуся рукою — і не можу схопити...
А потім хапаю. Тонкий ланцюжок затиснутий у мене між пальцями. Срібне око дивиться здивовано й весело і раптом підморгує...
І з’являється сонце.
Намацавши ногами мулисте дно, я вибралася на берег — мокра, в облиплому одязі — і впала на цупку траву біля моста. Руки були вимащені травою й глиною. З правого кулака звисав ланцюжок. Я довго не наважувалася розтиснути долоню — ану ж там нічого немає і я знову провалюся в кошмари?
Але він був. Забруднений тванню, але від цього не менш світлий. Веселе срібне око — амулет.
— Тату, дякую...
Я звелася на ліктях. Сіла й озирнулася. Слід збаламученої твані позначав мою дорогу з річки. Поверхня здавалася спокійною, тільки вири крутилися, ніби чорні грамплатівки, затягуючи на дно друзки й дрібне плавуче сміття.
Це було те саме місце — і за десять минулих років воно анітрохи не змінилося. Так само погойдувався очерет на протилежному березі, так само ковзали біля берега водомірки...
— Тату?
Нікого не було поруч, жодної живої душі — до того моменту, як коло в’їзду на міст зупинилися білі «Жигулі» і дядько в робочій спецівці подивився на мене згори зі страхом:
— Агов, ти як? Підвезти, може, помогти?
Я похитала головою й розсміялася. Він вирішив, напевно, що я божевільна.
Мій телефон потонув, грошей не було, межи мною й Москвою лежали тисячі кілометрів. Бігцем, висихаючи й гріючись на ходу, я добралася до селища й майже відразу знайшла пошту.
— Мені подзвонити, будь ласка!
Тіточка за стойкою подивилась на мене, як на привида. Більше на пошті нікого не було — пахло сургучем, клеєм і гумою, бо крім конвертів і листівок тут продавалися калоші, пластикові лійки та інші предмети першої потреби.
— Мені треба подзвонити в Москву! У вас є міжміський зв’язок?
— Перша кабінка, — сказала тіточка. Тутешнім кабінкам було не менше як півстоліття — дерев’яні, потемніли од віку, з величезними залізними таксофонами всередині.
Я зачинила за собою скрипучі двері і напам’ять набрала послідовність цифр. І пішов виклик; ниточка простяглася по заритих у землю кабелях і крізь навколоземний простір, від супутника до супутника на орбіті, потяглася до міста, про яке я не знала точно, живе воно чи вже ні...
— Алло? — закричав знайомий голос, здається, зовсім поруч. — Хто це? Хто дзвонить?!
— Я люблю тебе, Єгоре, — сказала я у важку старовинну слухавку.
Поштарка, звісно, підслухувала під дверима. Поява промоклої до кісток дівчини, яка хоче подзвонити в Москву, обіцяла незабутнє реаліті-шоу. «Я люблю тебе, Єгоре», — почула поштарка і, як людина добросерда й сентиментальна, з трепетним серцем приготувалася слухати далі.
Але в будці запала тиша. Ніхто більше не зізнавався в любові, не схлипував і навіть не дихав. Стривожившись, поштарка просунула носа у відчинені двері...
Трубка висіла на дроті, ледь чутно попискуючи гудками, а на темній дерев’яній стіні танув малюнок, нанесений сріблястою фарбою з балончика. Поштарка хотіла обуритися, але малюнок одразу зник, не залишивши по собі й сліду.
У підземеллі з кожною секундою холоднішало, але це був звичайний мороз, чистий. Це був холод зими й снігу, Нового року, лижні й ковзанки. Брудні патьоки на стінах змінилися святковими зимовими блискітками. Там, де був портал, сяяла інеєм незаймана гладенька стіна.
Єгор цілував мене й намагався зігріти диханням:
— Тобі не можна... мокрий одяг... пневмонія...
Інструктор мовчки кинув нам куфайки — і Єгорові, й мені. Піпл стояв, задерши голову, і глибоко дихав зі щасливим і спокійним обличчям. Ліза завмерла, уткнувшись у Гришине плече. Слова втратили сенс — хвилин на п’ятнадцять щонайменше.
Льоша сидів на стільці Інструктора, розглядаючи долоні. Зір вертався до нього поступово, і він здавався значно розгубленішим, ніж раніше, під час смертельної небезпеки.