І раптом ноги самі понесли її до хлопця.
— Не треба, я обійдусь і так! — вигукнула вона. — Квінте, облиш!
Та Квінт уже тяг палаючий оцупок із груби. Його спітнілі руки так тремтіли, що він ледве міг утримати щипці. Коли ж Маріс закричала, він аж підскочив од звуку її голосу і впустив їх додолу.
Щипці брязнули об кахляну підлогу. Однак палахкий оцупок не впав і нікуди не полетів. Жариста головешка, наполовину охоплена вогнем, завмерла у повітрі за кілька вершків від Квінтових очей.
Немов зачарований, хлопець не зводив з оцупка нажаханого погляду і не міг ані ворухнутись, ані закричати. Вогонь. Вогонь! Він дивився, як дедалі наближаються розпечені до білого жару вогненні омахи. Відчував, як вони дедалі дужче жахтять жаром. Він знову вдихав отой моторошний сморід. Навіть відчував його смак. Обсмалене волосся, звугліла плоть. І чув у вухах оте все. Сичання, потріскування. І крики, крики, крики…
— Ні! Більше це не повинне повторитися! — зойкнув Квінт, і Маріс навіть незчулася, як він сягнув лівицею вперед і вхопив палаючу головешку.
— Квінте! — вереснула дівчина. — Що ти робиш? Не будь… — Квінт укинув головешку назад у грубу і грюкнув дверцятами. Маріс проковтнула клубок у горлі. — …дурнем, — ледь чутно докінчила вона.
Ту ж мить за їхніми спинами відчинилися двері. Квінт і Маріс винувато обкрутилися на місці. У дверях, із повною тацею наїдків, стояла Вельма. Мізинчик сплигнув із плеча трольчихи і помчав до них.
— Я подумала, що вам припадуть до смаку підсмажені жолудеві грінки з гой-ягідним варенням, — озвалася вона, причиняючи ногою двері. — Із волорожачим сиром та сиропом для… — Її брови опустилися. — Що це ви тут витіваєте? — запитала вона підозріливо.
— Ні… нічого, — відповіла Маріс.
Вельма гучно втягла в себе повітря. Її м’ясистий, бульбатий ніс скривився.
— Світляк і… хто з вас обпікся? — запитала вона без зайвих церемоній. — Ану ж бо покажіться мені!
Квінт простяг руки долонями вниз. На долоні й на пальцях красувалися болючі червоні виразки та полопані пухирі. М’якенька подушечка великого пальця була обпечена до живого м’яса.
Маріс ахнула і закусила спідню губу. Вельма опустила тацю, взяла горнятко і хлюпнула повну ложку варення Квінтові на долоню. Квінт покосився на Маріс, поглядом запитуючи, чи не здуріла, бува, стара лісова трольчиха остаточно.
— Нянечко, варення? — здивувалася Маріс.
— Гой-ягідне варення, — пояснила Вельма, розмазуючи липку жовту масу по опіках. — Мастю з гой-ягоди, певна річ, було б краще, та, гадаю, трошки корового цукру не зашкодить. Ось, — закінчила вона нарешті. — А тепер, якщо ми обв’яжемо оцією серветкою… Отак. — Вона підвела погляд. — На ранок рука буде здорова-здоровісінька.
— Дякую вам від усього серця, — чемно озвався Квінт.
Та Вельма була вже не в тому настрої, аби умлівати від милих речей.
— А я від усього серця дам тобі копняка під одне місце, як іще раз побачу, що ви граєтеся з грубою! — заявила вона грізно.
— Він тільки намагався засвітити мені лампу, — заступилася за хлопця Маріс.
— А, ну то нехай цим клопочеться той, кому воно до снаги, — відрубала Вельма. Трольчиха підвелася. — Піду-но краще принесу ще одну розетку варення, а потім уже я — я — заходжуся коло лампи. Затямили?
— Так, нянечко Вельмо! — дружно відказали Маріс і Квінт.
— Що сталося? — обернулася Маріс до Квінта, щойно Вельма вийшла зі світлиці. — Що ти там побачив?
— Побачив? — розгубився Квінт.
— Ну, коли пожирав очима палаючі головешки.
Квінт похитав головою, не в змозі говорити. Він глибоко втяг у себе повітря і проковтнув клубок у горлі.
— Колись я пережив пожежу, — почав він. — Страшну пожежу.
— Я не знала, — стиха промовила Маріс.
— Пожежа на Великій Західній пристані, — провадив Квінт. — То не був нещасливий випадок. Вона спалахнула в моєму домі. Старшина-стерничий мого батька, Сміл, вирішив, що час уже йому стати капітаном «Приборкувача ураганів». І пустив червоного півня. Мого батька не було вдома, але… — Голос його затремтів. — Моя мама, брати… наша нянька…
— Мені дуже шкода, Квінте, — сказала Маріс.
— Я врятувався через дах, — скривився Квінт. — Я зроду не боявся висоти. Але я не міг порятувати їх… я… не міг… — Квіт обхопив голову руками, схлипнув, і голос його став глухий. — Вогонь… дим… жар…
Маріс не зводила з хлопця пильного погляду. До неї починало доходити, яким відважним мав він бути, аби погодитися засвітити їй лампу, запхати руку в грубу, схопити вогнисту головешку… Дівчину враз осяяв не позбавлений тривоги здогад. Усе, що він зробив, робилося заради неї.