Хлопці опинилися на вулиці, взяли напрям вверх бульваром Шевченка, перейшли на другий бік і йшли попри паркан Ботанічного саду. Було біля дев'ятої, погода провесняна, зорі ясні і сильні горіли в небесах, холодом тягнуло зі сходу, люди окремими точками сюди й туди сновигали… Хлопці радились. Мусять щось знайти для Івана. Це не легка справа, вони дуже добре це розуміють, але це зробити треба і мусять.
— Найгірше в цій халепі, — казав заклопотано Михайло, — що за нашими пролетарськими законами моралі, я мусів би оце прямісінько піти до ҐПУ і піднести їм мого дядечка на срібній тарілочці, мов апельсинчик. Я сам, і якраз учора, вимагав у комсомолі не знати ні батька, ні дядька, ані якого будь дідька, коли це потрібно «для справи». І враз отаке…
На розі Володимирської кожний пішов своєю дорогою. Василь повернув Володимирською в напрямку опери, Михайло з виглядом скинутого янгола, шествує вправо попри університет і зникає в тіні каштанів і будинків.
Історія Василя, сина Іванового, внука Григорового почалася на цих вулицях років три тому, коли він, ідучи за гаслом усієї тодішньої молодої України, спішив до града столичного «вчитися». Був він кращим учнем своєї канівської школи, особливо в математиці, але, як казав старий Григор, видно ми під якоюсь такою дивною планетою народилися, що нема нам місця у школі. Синів моїх не хотіли приймати «пани», а внуків «хами»; і так з сьомої кляси прийшлось Василеві звільнитися «за соцпоходження» і віддатися під опіку славетного Афіногена Васильовича Левицького, що був також позбавлений права викладати у школі, але не позбавлений можливости «вивести в люди» цього останнього Мороза і навіть ризикнути рекомендувати його, як екстерна, до Київського Політехнічного Інституту, де, до речі, його родич Федір Левицький, був на той час ректором.
Але ніякі рекомендації, тим більше такої небезпечної особи, як Афіноген Васильович, не могли мати тут впливу, а тому Василь з хутора залишився, можна сказати, на вулиці міста без засобів, без харчів, без даху над головою, на хутір вертатись не хотів, бо знав, що з ним буде кінець, а тому пішов по фабриках та заводах, аж поки не зачепився на Ленкузні, що саме тоді почала розбудовуватись, по ковальському цеху. Бив молотом, набив тверді, мов підошва, мозолі, діставши спочатку сорок, а пізніше шістдесят карбованців на місяць, чого йому ніяк не хватало навіть на харчі, але був ще хутір, і той йому помагав.
А з помешканням виручив його один, досить дивний і досить оригінальний священик, настоятель так званої Залізної церкви святого Івана Золотоустого, що стояла тоді ще на Єврейському базарі — протоєрей Прокіп Поспіловський — відомий книжник, архіваріюс і знавець цілющих трав, що підібрав хлопця, можна сказати, на вулиці і примістив його в одному з кутів захристії тієї ж церкви, разом з купами різного церковного майна, звезеного сюди чи не з цілого Києва.
А пізніше, коли Василь вбився в колодочки, і міг щось платити за свій куток, він перенісся на помешкання свого дядька Петра і зайняв там половину ліжка свого двоюрідного брата Михайла, де й застав його тепер батько.
І цікавився Василь не лише своїм молотобойством на Ленкузні, і любив він не лише одну математику, а й, ще будучи під опікою Поспіловського, почав він, не в пору добі і обставинам, займатися усяким тим крамом, що його знайшов у Залізній церкві… Спитатися б його лише, навіщо здалися йому оті різні дивовижні, закурені, писані бозна якою мовою, розбиті і забуті Леярди, Сміти, Сайси, кумедні халдейо-вавилонсько-асирійсько-фінікійські дослідники, що поруч з Григорієм із Нісси, святим Августином, Кедмоном, Ломбардом, Томою з Аквізи, Петром Мучеником і іншими, і іншими, чогось так зацікавили молодого хуторянина з хутора Морозівка, що він і сам не зміг би відповісти, чому.
— Чи не думаєш часом в теологи? — кпив з нього Михайло.
— Можливо, — відповідав поважно Василь.
— Тепер такий крам хіба не підходить, — казав знов Михайло.
— Чому? Он Ґете «мудрець ти той, що й був колись».
— Ґете! Спитай краще нашого Бухарина — той ті справи знає краще.
— Можна й Бухарина. — спокійно казав на це Василь. І взагалі він відзначався спокоєм, повільністю, розвагою… Ні. Не Михайлові, тому теперішньому, погодженому і сучасному, збагнути Василя. Він «хотів» пізнавати явища, хотів знайти відповідь на багато питань, що для Михайла були вже «ясними» і «розв'язаними», але для Василя вони видавались не тільки не розв'язаними, але ще більше заплутаними, ніж були до цього часу. І мова його була «інша», не «сучасна», не «властива добі» і він знав, що з багатьома речами теперішнього він ніяк не погодиться, як би і хто б їх йому не підносив. Але він мовчав. Він був весь у собі і з собою. Сам, здається, на якомусь безлюдному острові серед розбурханого, непривітливого моря.
А одного разу в його своєрідному житті трапилась невеличка пригода, що згодом обернулась у справжнє чудо. Це сталося, здається, на другому році його перебування у столиці. На заводі відкривали клюб, і на те відкриття запросили балетну школу відомої Лінчевської. Василь любив такі речі, любив мистецтво взагалі і він мусів там бути. Трохи краще, ніж звичайно причепурений, мішкуватий, у своїх окулярах, він захоплено слідкував за виступами молодих танцюристок і в одному характерному танці, зовсім не школярського типу, він несподівано помітив одну з'яву, що щось йому дуже нагадувала.
Перемігши вагання, він послав за куліси записочку на адресу молодої танцюристки, що її прізвище на програмці значилось Шур. Ала Шур. Записочка дійшла за призначенням. Це була та справжня Ала, яку він знав давно, хоч вона звалась тоді не Шур, а Рязанова. Це була та, що через неї так трагічно потерпіла свого часу карта Европейської Росії часів незабутнього «Афоґена» Васильовича. І зустрілись вони радісно, Ала була чарівна, приємно здивована і першим її окликом було:
— І як ти, Василю, шалено вигнався! — Здорове, свіже, відкрите обличчя Василя засяяло барвами веселки.
І після того Василь почав «бувати на Костельній» — у помешканні Али. Місяці, роки. Після кузні, після захристії, це було для нього справжнім благословенням неба. Це була чи не єдина в Києві, цього роду, кватиря, що якимсь дивним чудом залишилась недоторкнутою з часів «проклятого царського режиму». І спражні, тяжкі, дубові меблі, і перські килими, і справжня їдальня, справжній сальон, справжня кухня. І справлений рояль з купами нот, і товариство, залицянки, флірт, любов. Ніякий совєтський режим, здається, не мав сюди доступу, і на сторожі цього стояв Шур — інтендант, поставщик різних державних установ, справжній чудодій і справжній майстер свого діла.
Тут Василь почав також своє «тринькання» на фортепіяні, тут, завдяки знаному піяністові Манові, розвинув свою любов до шахів і тут, якраз за партією шахів, він ознайомився і сприятелювався з леґендарним командиром, героєм славетного Перекопу, заступником шефа генерального штабу Київської воєнної округи, Дубовим.
Ця остання подія відіграла в житті Василя ролю вирішальну. Дубовий, кажуть, був не лише леґендарним командиром з безліччю орденів на своїх могутніх грудях, але він також був першим шахістом всього генерального штабу, як також доля хотіла, щоб він закохався в прекрасну балерину Алу Шур і став її постійним і настирливим гостем.
Та сама доля захотіла, щоб одного разу, коли леґендарний герой саме відвідав свою прекрасну даму серця, Василь і Ман сиділи і завзятюще змагалися за партією шахів. Герой не міг видержати спокуси і замість розважати чарівну господиню, почав придивлятися до гри, спочатку так між іншим, а згодом захопився зовсім, забув за все на світі і лише викрикував різні бойові оклики захоплення. Гра видалась йому чудовою, і коли скічилась партія, герой забряжчав острогами і забажав сам зрізатись одну партію і то не з ким іншим, як з Морозом… І був весь, просто весь, розторощений, коли після впертого, довгого змагання, той вайлуватий хлопчисько в окулярах, обдарував великого воїна, раз за разом, аж трьома матами.
— Ну, знаєте! Як вас звуть? — запитав герой, весь п'яний, десь о третій ночі, встаючи після того третього мата. У Василя стояв на чолі піт.