— Пишіть! Не ваше діло! — сердиться Ольга. — Шафа на книжки, шафа на одяг, шість стільців, кухонний посуд…
— На кухонний посуд вимагається окремий талон, і треба точно подати, що потребується, — зауважує секретарка.
— То пишіть окремий!
— Я не маю розпорядження!
Ольга шукає знов урядовця, урядовець вище начальство, час іде, з'являється вище начальство, коротка дискусія. Кухонного посуду в даний момент немає. Але талон вони написати можуть? Так, можуть, лише не ручать за його практичну вартість. Ольга просить писати. Начальник відходить, бере слухавку телефону і кудись телефонує. Потім підходить до секретарки і каже:
— Пишіть!
Ольга з виглядом переможця, рішуче диктує далі:
— Дві кастрюлі… — секретарка іронічно посміхається. — Два горшки. Шість тарілок мілких, шість глибоких. Шість ложок, шість виделок, шість ножів…
— Ножів не полагається, — каже секретарка.
— Гаразд. Шість склянок, шість блюдець, одна цукорниця, одна сковорода, один ніж кухонний… — Ольга думає.
— Скорше, скорше! — наглить секретарка…
— Один молочник…
— Усе? — швидко питає секретарка.
— Ні. Одно відро, — додає Ольга.
— Я можу написати що ви скажете, але відер нема зовсім! — каже секретарка.
— А ви пишіть! — Секретарка знизує плечима. — Таз для миття, ночви… І все! — кінчає Ольга. Хотілось згадати про будильника, електричну лямпу, нову праску, але не мала більше відваги. І так, здається, переборщила. Забрала свій талон, вийшла з-за перегородки, посміхнулася до черги, що провела її не дуже привітливо і пішла.
Уже на вулиці Ольга пригадала, що забула спитати, куди має за всім тим звернутися, але вертатися пізно, забігла до аптеки, до розподільника, набрала повну полу харчів і вдоволена побігла додому.
Дома нічого не змінилося, холод собачий. Андрія нема. Ольга дуже квапиться, їй ще конче хочеться побувати сьогодні у тому місці, де дають ті чарівні речі, вже правда, пізнувато, але може ще встигне. Швидко, на ходу, щось їсть, шукає когось на будові, заходить до контори, питає одного, другого і ось вона вже біжить, ловить трамвай трійку, він переповнений, вона з усіх сил хапається за ручку дверей, висить однією половиною в повітрі, але їде.
— Громадяни! Будьте так ласкаві… Потісніться трошечки…
— Та…
— Потісніться.
— Куди? — Але все таки потискаються, нога Ольги може стояти певніше. Вона вдоволена.
По кількох зупинках Ольга вже в середині трамваю. Тепер лише, щоб, бува, не спізнитися, не пропустити зупинки. Пильнує уважно, намагається довідатись, котра година.
— Чи не можете мені сказати, котра тепер година, — питає добродія, якому вона сидить мало не на голові.
— На жаль, — ворушить той головою.
— Приблизно четверта, — каже інший.
— Так, — озивається ще інший, — четверта. — Ольга дякує, вона вся в тривозі, очі бігають, знов і знов питає, одні кажуть одне, інші інше, нарешті, все таки потрібна зупинка знаходиться і Ольга, мов змолочений сніп, виривається з трамваю.
У конторі Укрдревобробу майже кінчають роботу, більшість урядовців на ногах, відвідувачів нема, за перегородкою лише один товстенький чолов'яга, і Ольга одразу до нього направляється.
Розплившись у солодку, привабливу усмішку, Ольга старанно пояснює свою справу, подає талон. І чекає. І полегшено зідхає. І напружено поглядає. Чолов'яга старанно читає талон, ледве помітно посміхається, Ольга бентежиться.
— І ви, громадянко, все то хочете дістати? — питає здивовано чолов'яга.
— Вибачте, але я все це мушу дістати! — каже енергійно Ольга.
— Тепер? Зараз? — питає знов чолов'яга.
— Розуміється, — каже твердо Ольга.
— Не скорше, як за півроку, — каже той спокійно, — і не все одразу. Поки можемо дати один стіл і пару стільців.
— А на чому дозволите спати? — питає швидко Ольга.
— Що ж я тут можу порадити? Зовсім таки нічого не маєте?
— Коли б мали — не йшла б до вас! Думаєте, це грашки? Мій чоловік… — і вона, захлинаючись, знов оповідає свою історію, сохнуть уста, не хватає дихання, а коли скінчила, чолов'яга спокійно каже:
— Ми то все понімаємо. Ясно. Але нема. Раджу звернутися просто до ЦК і баста. У нас нема. Від минулого року весь ширпотреб щез. Усе на плян… Там, — і чолов'яга ткнув пальцем вгору, — важливіші завдання, громадянко. — Його урядові години кінчаються, він і так пересидів норму, Ольга мусить швидко рішати.
— Давайте! — рішає вона. Урядовець старанно виписує стола і два стільці і, як ласку, бо вона йому сподобалась, дописує ще й ослончика. Ольга платить, дякує, приємно посміхається, питає коли привезуть, довідується, що завтра і відходить.
О, як полегшено зідхається, коли Ольга, по годині боротьби в трамваї, неосвітленими і порожніми сходами добивається до свого нового помешкання. Андрій сидить у своїй французькій шинелі, перед ним лойова свічка, за стола править плита, за стільця валіза, і пише. Ольга засипає його питаннями: чи вже що їв? Де так довго барився? Чи бачив кого з Комунстроя? Коли дадуть світло? Так. Він вже їв, бачив будівничого, світло дадуть за два-три дні, на огрівання прийдеться ще зачекати.
— А чи сказав ти їм, що зима не чекає?
— Це вже ти їм це скажеш.
— І піду, і скажу!
— Нема ще вугілля, не все ще в порядку.
— Вони там ніколи не будуть в порядку, — резюмує Ольга.
Але нема часу на розмови, Ольга йде вниз, назбирує якихсь трісок, до того додає брошуру, і огонь під плитою загорівся. Пішов дим і чад. Пробують відчинити вікно. Не відчиняється. Андрій натискає. Вікно ласкаво відчинилося, дим вийшов, треба б зачинити назад — не хоче. Боротьба, шарпання. Дарма. Все дарма. Лишають вікно, Андрій квапиться, у нього о восьмій засідання…
Тріски в плиті радісно й бадьоро горять, на плиті шипить чайник, усе сире, холодне, але ось тріски догоріли, а чайник не закипів. Бігти знов наниз нема часу і тому п'ють чай недоварений. Ольга оповідає про свої пригоди, питає Андрія, чи б дійсно не звернутися до ЦК партії, на що Андрій обурено перечить.
— За кожною ганчіркою не будеш бігти до ЦК партії.
— По твоєму то ганчірка? На чому будеш спати? Писати? Їсти? — викрикує Ольга, але Андрій вже хапає портфель, шапку і зникає.
Ольга знов сама. Їй робиться страшно. Така порожнеча, така тиша. І треба б щось робити. Привести до порядку вікно, помити підлогу, приготовити якусь постіль, на завтра сніданок. На щастя, у неї завтра вихідний день і повно плянів.
Та й ще сьогодні Ольга не вважає свій день закінченим. То ж їй відомо, що в деяких церобкопах вечорами буває випродаж цікавих речей. А чи не спробувати і їй щастя. Стільки того потрібно. Спокуса велика, лишає все і йде до міста.
Погода похмура, дощ перестав, але небо погрожує снігом. Згодом Ольга щось знаходить. На одній з вулиць помічає гуртки людей, що вперто крутяться на місці, не дивлячись на погоду. На розі крамниця ширпотребу і хоч її двері закриті, але крізь шпарини видно в середині світло. Дещо згодом хтось підійшов до дверей і зупинився. І не встигла Ольга отямитись, як під дверима утворився довгий хвіст людей. Ольга поспішала й собі зайняти місце і стоїть. Усі стоять і чогось чекають. Ніхто не знає, що тут «будуть давати», але щось будуть. Спочатку всі мовчать, але згодом починаються розмови:
— Здається, буде зима, — починає котрийсь байдужим тоном.
— Так, здається на це заноситься…
— Та й уже час…
— А! Цього року не можна нарікати. Осінь була лагідна.
— Зате, кажуть, буде гостра зима…
— То вже гірше. А не знаєте часом, що тут дають?
— А так, що й не знаю.
— Та, кажись, патефонні пластинки…
— А я знов чула, що кальоші.
Збоку підходить чолов'яга півселянського вигляду, мабуть з розкуркулених, хвилинку топчеться на місці, а потім, не звертаючись ні до кого, питає:
— А що тут дають, товариші?
Деякий час йому ніхто не відповідає, але згодом хтось відповідає:
— Кальоші, ботинки, а в додачу пластинки.