— Сходить мудрість. — І розповів їй цікавіші моменти подорожі, між іншим зустрічав в Донбасі Кандорових синів, обидва дійсно ллють сталь, старший одружений і має дочку Фросю. Дуже раділи із зустрічі.
Обідали у їдальні, Андрія дивує багато речей, якісь японські чайники, якісь нетутешні тарілки, але нічого не питав. У кабінеті також зміни: стіл справжній письмовий з кріслом поручним і килимком під ногами, і полиці, заповнені не лише старими, ще з ванної, книгами, але й цілими стосами нових книжок, таких, що про них Андрій не раз мріяв. Цінне видання Брема, що його колись вже мав Андрій, але в революцію затратив, енциклопедія Брокгавза російською мовою, кілька річників «Київської Старини». У Андрія загорілись очі, як це побачив.
— Ти, Ольго, чудо! — викрикнув. — Де ти все це дістала? І нові картини — Бурачека, Федора Кричевського, Нарбута. — Ну, знаєш, ну знаєш… — повторював Андрій. — Це прекрасно, ти в мене справді «герой труда і революції».
Весь цей великий, довгий день Андрій має для себе, дивується, розмовляє, переглядає пошту, бавиться з малим Андрійчиком, якого ніяк не забув, і привіз для нього великого ведмедя. Ганна до сліз зворушена, — «що ви і за нього смаркатого пам'ятали», і горда, горда і щаслива.
— Я вже було думала: загинемо. Аж, дивись, Матінка Небесна зжалилась над нами, а яку ви жінку маєте. Яке то щастя! Тільки за вас і тільки за вас, і все до мене: а Ганно зробім йому те, а зробім йому…
— Ганно! — перебила Ольга.
— Що ви розспівалися? — Ганна засоромилась, замовкла, очі її сяють. — А дивись, Андрію, що Ганна зробила, — і показала чудову вишивку. Уставки.
— А! — засоромилась Ганна. — Отаке… Щось воно мені не вдалося, нема добрих ниток… Ні полотна, ні канви… Коли б ви та бачили, як то ми бувало вишивали, — заспівала Ганна, почервонівши, ніби їй чогось соромно.
А Андрійко завзятюще возиться із своїм ведмедем, великий Андрій долучився й собі до них, і вони ось утрьох сидять на килимі Андрієвого кабінету і чого тільки не вигадують. Ось з-під столу вилазить ведмедисько і реве: ууугугу-ууугугу! а великий Андрій страх, як боїться. І це дуже подобається маленькому Андрієві, який аж заливається реготом з такого боягуза. Потім великий Андрій змушує ведмедя лазити по столі, по канапі, вилазити на полиці, на що малий Андрій лише ухкає та сміється дзвінко і голосно.
Ганна розпливається від щастя.
— Андрійчику, Андрійчику! — говорить вона, а скажи, як каже корова?
— Мууу! — відповідає Андрійчик.
— А як каже кінь?
— Ігігі — відповідає негайно.
— А як каже гава?
Андрійчик і це знає.
— А покажи, як ти любиш тітку? — не може насититись мудрістю свого сина Ганна. Андрій робить незграбні рухи, ніби когось обіймає, а при тому приплющує оченята.
— Отакооо!
— А чи любиш ти дядю? — питає Ганна, а очі її сміються такою великою, гарячою щирістю, ніби їй хотілося б, щоб весь світ любив того дядю. Андрійчик ніяковіє, дивиться приязно і лукаво на дядю і враз зривається, кидається йому на шию, обіймає своїми ручками його міцно, міцно, а дядя зводиться на весь свій довгий зріст і гойдає Андрійчика — гойда-ша! та підкидає його майже під стелю так, що в Ганни враз посипалися з очей рясні сльози… — Отаке ще! — витирає фартушком очі, а потім щось з нею сталося, впала на канапу, закрила обличчя долонями, і ридання вирвалось з її грудей. Ольга підійшла до неї і ласкаво гладила її.
— Господи! — повторяла вона. — Господи! — Андрій держав на руках Андрійка, який зовсім не розуміє, що з його мамою діється, оченята його широко відкриті, і в них щось дивне, дуже дивне, світиться.
А увечорі у Морозів велика гостина. Андрій ніяк не був захоплений цим Ольжиним підприємством, забагато тих гостин мав за собою протягом останнього часу.
— Андрійчику! Будуть самі свої, — казала Ольга. І дійсно були свої — з театру і письменства. Бич з молодою дружиною, що з нею недавно записався, цікава, маленька брюнетка, всім вдоволена, завжди усміхнена акторка, що її чомусь звали Рибкою. Прийшов і режисер Микола Іванович Гайдар з дружиною, відомою примадонною опери Тетяною Горенко. Сьогодні вони, на щастя, вільні, тому Ольга й поквапилась… І… Ірина. Андрій неймовірно заскочений. Вона прийшла не сама, а в товаристві нової постаті в мистецькому світі Харкова — режисера з Москви Ігоря Савича Савенка.
Вітали Андрія з приїздом, з успіхом. Цікаве, свіже товариство. Жінка Бича — Рибка, і Микола Іванович питав:
— Чому Рибка?
— Вам не подобається? — швидко відповідала Рибка.
— Ви — так, Рибка ні.
— Відколи ви, Миколо Івановичу, стали таким реалістом? — питала Ірина.
— Відколи почав ставити «Темноту», — відповів він. Усі засміялися. Сиділи в кабінеті, на канапі, на фотелях. Бич, Микола Іванович і Савенко курили.
— А вам, ну ж і їздилось, ну ж і їздилось, аж брали завидки, — казав Гайдар до Андрія. — На тому крані, повісили нашого Андрія, ніби снопа. А нічого, нічого. Цікаво хто був режисером. А ми тут, чорт бери, стільки напустили… Весь Харків затемнів. І Київ, і Одеса, і Дніпропетровськ — трубим і трубим, а наша бідна Ірина…
— Ну, ну! Не розписуйтесь за інших, — перебила його Ірина, бо хоч ви й мій режисер, і також «батько» (у нас же лиш батьки), але я також «поколочу».
— Бойова, бойова! — казав Гайдар.
— Ясно — бойова, — додає Савенко.
— І ви озвались? — звернулась Ірина до Савенка. Усі засміялись, Савенко скорчився.
— Тому, що мав би шалене бажання повести вас до Загсу… — почав він.
— Ні за що не вийшла б за вас! — перебила його Ірина.
— І знаю, чому, — лукаво додав Савенко.
— Не тяжко догадатись, бо ви «шляпа», — поспішилась Ірина.
— Стара істина. Всі енки, згідно з нашими теоріями, як відомо належать до шляп, — і Савенко глянув на Бича.
— Ах, не енко, не енко, — казала Ірина. — Тут не кінець, а початок.
— Не хвіст, а голова — хочете сказати, — додав Савенко.
— Можете і так розуміти, — казала Ірина і закурила. Андрій поспішив їй з огнем.
— Ви курите? — запитав враз Гайдар. — А я й не знав.
— Курить, — відповів за неї з іронічною посмішкою Савенко: Він злегка запинався в мові і був рудий.
— Рудий! — озвалась Ірина з виразом іронічного гніву. — Що за вибух. Помилуйте! Що ж тут поганого — курити?
— Так, — устряв до розмови Гайдар. — Ми це знаємо.
— І я, батьку, знаю, — каже Ірина, випускаючи дим.
— Що ж ви, ваша величність, знаєте? — заїкуючись казав Савенко.
— Знаю, наприклад, що ви дешевенький, руденький, а в загальному таки «шляпа».
— От чорт бери — дісталось, а того й не знаєте, що все це лише і виключно з ревнощів, що я весь до кінця моїх рудих волосин безнадійно втріскався в вас…
— Не раджу вам висловлюватись такими довгими реченнями…
— А що б ви сказали, коли б я висловив усе те одним словом?
Відповіді не було. Увійшла Ольга і попросила всіх до їдальні. Стіл пишався «закритим розподільником». Чорна ікра, і донське шампанське, і інше, і інше, включно до коньяку явно закордонного виробу з трьома зірками.
— Ольго Миколаївно! — викрикнув Гайдар. — Я знав про вас багато: що ви прекрасна, заздрости гідна дружина нашого незрівняного друга Андрія Григоровича, що ви чудова адміністраторка нашої скарбниці театральної, що ви… Одним словом, що ви чудова Ольга Миколаївна, але що ви, дозвольте так висловитись, в нашу ультра реалістичну епоху, потрапите вичаровувати найромантичніші прояви жорстокої доби ідеалізму, цього я ніяк не второпаю. Пропоную, товариші, Ользі Миколаївні три рази ура!
— Ура, ура, ура! — викрикнули присутні і випили по чарці коньяку.
— Товариші! А промова? Де промова? Господарю! Вибачте, вибачте! Цей барокковий тон не підходить — казав далі Гайдар. — Товариші! У зв'язку з прибуттям нашого бойового товариша, я дозволю собі… Ні! Ні… Досить, досить… Просимо до слова господаря цього славного дому!
— Просимо, просимо! — загули присутні.
— О! — озвався Андрій. — Ще й ви? За останні місяці я напромовлявся за цілі покоління моїх нащадків.