Дивне почуття огорнуло в цей мент Івана. Не вірилось. Не розумів, здавалось, де знаходиться. Подивився вправо, вліво, помацав простирало, білу подушку. Прикритий товстою, шерстяною, сірою прикривкою. Глянув на свої прозоро-воскові руки, кинув погляд на стіни — дерев'яні, небілені, негладжені, але свіжі, що пахнуть сосною. Малий під склом портретик Сталіна і невелике, подвійне, зовсім замерзле вікно.
І пригадав свій барак, з якого витягнуто його годину тому. Довга, вузька, заморожена, мокра щілина з двома поверхами нарів, з вузьким проходом посередині і багато сотень тіл по обох боках проходу. Бачить їх, ті тіла, в їх нереальному світі. «І прийде господар, і візьме тих слуг невірних, і вкине в преісподню, де буде плач і скрегіт зубів», — читалось колись. Ціла земля виринає в пам'яті — континенти, океани, рівнобіжники, широти. Де те місце на плянеті, в якому він зараз знаходиться? Де та непомітна точка на глобусі?
До кімнати хтось постукав, і ввійшла дівчина, молода, свіжа, білява у ватянці, у руках у неї таця, на якій парує кварта молока, мисочка вівсяної каші, кілька окрайців білого хліба, шматок масла і двоє яблук.
— Добрий вечір! — сказала дівчина, і голос дзвенів соковито й молодо. — Хочете вечеряти?
— Дякую. — сказав Іван.
— Не вставайте, не вставайте. Дам вам до постелі.
— Дякую, — каже Іван.
— Вам так не вигідно, вам треба роздягнутись, може вам помогти, може покликати лікаря?
— Ні. Дякую. Все добре. Ставте отут — і Іван трошки звівся на ліктях. Дівчина підмостила вище подушку і поставила перед ним тацю. Іван почав їсти, а дівчина дивилась на нього великими очима. В тих очах Іван бачив багато гарного і доброго. Дівчина помагала йому, подала йому велику, дерев'яну ложку, мазала хліб маслом, краяла яблуко. Іван мовчки і спокійно їв, і коли все скінчилось, відкинувся назад на подушку, а дівчина забрала тацю, поправила в печі, приставила до ліжка стілець, запитала, чи нічого йому не бракує, забрала тацю і пішла. При дверях Іван затримав її. — Завтра розбудіть мене о п'ятій, — сказав він. Дівчина кивнула з посмішкою головою і пішла.
На другий день ще затемна Іван виходив із свого готелю одягнутий у білий з високим коміром кожух, сиву з наушниками шапку, у валянках на ногах. Машина під свист вітру повезла його порожніми, темними вуличками до того ж будинку, де вчора вперше зустрівся з Ворманом, там уже світиться, і Ворман чекає.
— Ну, як справи, Іван Григорович? — питає Ворман і подає руку.
— Пройде, — каже Іван.
— Сідайте — почнем, — і подав Іванові пачку цигарок «Зефір». Іван закурює. — Діло таке, товаришу Мороз, — почав Ворман, — виконуючи гасло ЦК «поставимо північ на службу п'ятирічкам», чергова сесія ЦІК СССР з минулого року, прийняла плян дослідження та експлуатації нафтових і вугляних засобів Печорського басейну. На основі цього… (Ворман підійшов до карти і загально окреслив район між Двиною і Об'ю на північ від шістдесятого рівнобіжника)… отут в цьому місці… (Ворман вказав на карті) здовж річки Чіб'ю, поблизу Ухти — допливу Іжми, що впадає до Печори, має постати нове будівництво, завданням якого буде освоєння території і використання підземних багатств в інтересах радянського господарства. Іжма, Вимь, Вичегда, Кельтьма, — це місця, де є родовища нафти. Західні відноги північного Уралу і доплив Печори Уса — вугіль. Поклади нафти нам ще невідомі достаточно, натомість поклади вугілля відомі, вони величезні, на кілька століть, мільярди тонн, місцями виходять на поверхню, одне лихо — вони далеко і місцевість не освоєна.
— Минулого року, — продовжує Ворман, — ми зорганізували дослідчу експедицію в складі ста двадцяти людей, яку ми назвали Ухтинською, завданням якої було дослідити басейн Ухта-Чіб'ю, і вона дала початок Ухт-Печорлагові — першій дитині першої п'ятирічки. Тепер ви там знайдете п'ятнадцять тисяч робочої сили і вашим завданням буде: 1) Побудова залізниці Котлас—Воркута (Ворман вказав на карті) тисяча сто кілометрів довжини, побудова автодороги Усть-Вимь-Чіб'ю триста кілометрів довжини, побудова трьох нових міст Чіб'ю, Кожва, Воркута і 2) дослідження і експлуатація природних багатств на північ від шістдесятого рівнобіжника до устя Печори і Канінського півострова.
— Завдання, як бачите, гідне уваги, і воно може робити честь кожному підприємцеві. Приступаючи до цього завдання, ми наштовхнулись на ряд поважних труднощів — дошкульну недостачу людської сили — раз, повну неосвоєність терену — два і брак фінансових ресурсів — три. Тому не здивуйтеся, коли на місці будови знайдете виключно такі людські резерви, що увійшли в конфлікт з радянською владою. Наша влада не має наміру людей карати. Навіть тим, що порушили закони, вона дає можливість реабілітації, доручаючи їм таке винятково почесне, історичне завдання, як освоєння цієї, особливо важливої для нашого господарства, території. Це порожнє місце мусить стати повним місцем. Таке бажання партії, уряду і товариша Сталіна.
— Чому саме вибір для виконання цього завдання впав якраз на вас? Дуже просто. Ми знаємо всі наші людські резерви, ми довший час слідкували за вашою роботою, ми були нею наскрізь вдоволені і саме тому на пропозицію товариша Ягоди, товариш Сталін дав наказ заанґажувати вас до цієї роботи. Всі попередні її керівники не виконали свого завдання і ми переконані, що вам, товаришу Мороз, пощастить більше. Знаємо ваш характер і ваші господарські здібності.
— На вас, товаришу Мороз, лежатиме величезна відповідальність, ви добре знаєте строгість наших законів, згодом ви зрозумієте це ще краще. Фінансові, матеріяльні і людські засоби будуть вам доставлені в міру потреби в зростаючій проґресії. Ви пропонуєте проекти, ви встановляєте бюджети, ви маєте в своєму розпорядженні всю людську силу, включно з ВОХРом, ви будете відповідальним лише передо мною, товаришем Ягодою і товаришем Сталіном. Про режим таборів довідаєтесь на місці, там вже є відповідні інструкції. Від цього моменту ви іменуєтесь головним начальником всього Ухт-Печорстроя з чим і поздоровляю вас від імени партії, уряду і товариша Сталіна та бажаю вам, товаришу Мороз, успіху. Одразу, прибувши на місце, ви перебираєте в свої руки все керівництво Ухт-Печорстроя.
Мороз встав, Ворман підійшов до нього і потиснув його руку.
— Маєте які побажання? — запитав Ворман.
— Так, — каже Мороз.
— Я вас слухаю.
— А як з принципами праці?
— Як маю вас розуміти?
— Ну, з досвіду я дещо знаю… Існують же різні такі назви, як «туфта», «липа». Ви їх знаєте…
— Ви господар, ви відповідаєте, — каже Ворман. — А з партією не сваріться. Ідіть з миром і сотворіть благо — ха-ха-ха! Я мушу їхати. А ви також… — і Ворман натиснув дзвінок.
До кімнати увійшов міцний, одягнений у чорний кожух і чорну папаху, весь запорошений снігом, чолов'яга.
— Ну, от… Знайомтесь. Товариш Дикий — комендант Усть-Вимського табору. А це ваш новий начальник, товаришу Дикий.
— Єсть, товариш начальник! — витягнувся Дикий.
— Іване Григоровичу! Товариш Дикий до ваших послуг, він уведе вас у справи таборів.
— Добре, — каже Мороз і подає Дикому руку. Обличчя Дикого похмуре, округле, віспувате з тупим носом. Мова уривчаста з сильним українським акцентом.
— Так їдемо, товаришу Дикий! — каже Мороз.
— Єсть — їдемо, товаришу начальник! — буркнув Дикий.
На дворі темрява, сипле снігом, шумить вітер. Літак ледве може піднятися, ним на всі боки кидає, пілот Степаненко ледве втримує напрямок.
Біля одинадцятої години літак приземлюється серед безмежного білого простору. Гострий, рвучкий вітер сипле в обличчя пургою. Ніде нікого не видно. Згодом з сірого простору почулись дзвінки і до літака під'їхали сани, запряжені парою міцних, рослих коней. Сідають у сани і їдуть. Через деякий час із снігу виринуло кілька дерев'яних, одноповерхових будинків. На одному з них над входом напис: «Главноє управлєніє Ухт-Печорстроя». Звідсіль і почав Мороз свою нову роботу.
Відразу він почав входити в курс діла. Робоча сила, тяглова сила, реманент, харчові засоби, мешканеві умови, інструкція режиму. Цього ж дня прибув новий транспорт «заключонних». Мороз зажадав списка, переглянув його. Довідався, що з двох тисяч ув'язнених половина не дійшло до місця призначення.