Сопрон вийшов з храму, мов зламаний, дійшов до кручі, тут зупинився, дивився на річку і думав. Думав про химерність життя. Не вірив своїм очам. І не знав, чому все це сталося. То ж хіба тут не ті самі люди? Земля? Небо? Повітря? Чому ж воно все так на очах щезає, мов би по землі йшла якась пошесть і все собою мертвила. І не міг Сопрон дати собі на це відповіді, не його голови думки, він може лише дивуватися і знизувати плечима.
А потім крутою, хвилястою стежкою він пішов униз на вигін, де колись ярмарки відбувались, а тепер все було вкрите сухим бадиллям чортополоху, будяччя, Петрового батога. Зійшов на Полтавську і дійшов до річки.
Моста через річку також нема. Його спалили ще у двадцятому році поляки, коли відступали звідсіль. Нехватає і кількох широких, мов хмара, осокорів. І взагалі дерев менше. Земля оголилася. Пішов далі. Переплив річку перевозом. Дорога на Ліпляву, колись вкрита дерев'яними брусами, тепер також гола. Зустрічаються кволі, сірі люди. Здалека видно Ліпляву. Сопрон оминув село, не хотів його більше бачити після того. Тепер же саме почали клуні, повітки, комори валити. Тинів вже давно не стало… Ні, ні! Сопрон не хоче більше того бачити, повернув ліворуч і пішов здовж долиною стежкою, що була колись дорогою на північ.
Сопрон не може позбавитись своїх думок, вони його гнітять, не дають спокою. Тож він «не так» все це собі «тоді» уявляв. Коли читав того Леніна, який вимагав все зруйнувати і очистити місце для «нового життя», або співав ту пісню «ми все зруйнуємо до основи, а потім ми наш новий світ збудуємо», тоді все те здавалось кращим, рожевішим, привабливішим. Здавалось, що все те дійсно руйнується, але одразу все те так само швидко будується і «новий світ» росте на очах, і всі ситі, веселі, щасливі, і всі лише радіють та співають пісень.
Бачиш, Сопроне, як воно все «не так» сталося? Онде люди, яких ти зустрів дорогою, яких ти бачиш скрізь і на кожному місці, обідрані, нещасні і голодні. Заглянь їм у вічі. Розпука. Жах. Безнадія. І як довго це триватиме? Скільки потягне за собою жертв? Уже ось одинадцять років. Скільки ще? А головно чому? На це останнє питання Сопрон не має відповіді. Він не знає, чому це так.
Місце, де колись стояв їх хутір, він пізнав лише по тому, що тут був невеличкий горбик і де-не-де на місці саду були ще пні. Тепер тут поле, чисте поле. І хоча це вже перше травня, але поле ще не засіяно. Сопрон здійняв шапку. Він стояв, мов стовп, дивився на всі боки, вітер кошлав його рідке волосся. І не вірилось. Невже це тут був той великий, зелений, бурхливий хутір? Тут? На цьому місці? Ні! Це не можливо. Сопрон робить повільні кроки, ступає на той горбик… Нахиляється і підіймає кілька черепочків. Пізнає. Це у них були такі тарілки. Пізнає малюнки — сині вітряки і сині кущики біля них. Він сам їв з тих тарілок. І чомусь пригадує того глечика, що в ньому робили коливо для старців, коли служили парастаси, або панахиди, за померлі душеньки — царство їм небесне, а разом із тим він знає, що в цій землі, може отут, де він стоїть, покоїться прах його рідного батька. Могили нема. Спомин зник. Чи матиме «царство небесне»? Пригадує його з тією широкою, вічно мокрою від поту спиною, коли отут на цих полях орали, сіяли, або косили, або звозили величезні хури до скирди, або молотили. Батьку! Батьку! Прости! Прости блудного! Прости нерозумного!.. Твого сина!.. Це я зруйнував тебе і загнав у землю… Я не знав! Я не знав! Я не знаю! Прости!
Сопрон вертався з цього Лобного місця, ніби після великої молитви, з тяжкою душею, але з якимсь ніби проясненням в його розумі. Йому хотілося б тепер комусь сказати, але не було кому, що заздрість не є ліком на людську неспроможність. Ви не можете? Признайтесь! І лишіть тих, що можуть. Вони дадуть і вам, але треба, щоб було з чого. З порожнього не можна взяти і не можна дати.
Уночі над ранок вернулися Морози й Лоханські з Мошен, Сопрон уже давно спав і його розбудили. Всі потомлені і голодні, дехто шукає їжі, дехто одразу лягає спати. Не вернувся лише Іван. Він там має ще купу діла. А вранці у Лоханських знов гармидер і весело. Всі вдоволені. Свято вийшло на славу. Стільки людей, стільки промов, Іван дістав стільки телеграм, подяк, нагород. Було вище начальство. Їли і пили. Вітали не лише Івана, але і Мар'яну, і доктора, а особливо Андрія — «великого, славного письменника і лавреата». Бурхливі оплески не вгавали, ура партії, урядові, Сталінові вибухали щохвилини. Не забули і Петра, знайшлися навіть знайомі з Києва.
Шкода лише, що Андрій мусить одразу від'їхати, у нього там обов'язки, його там чекають. То може залишиться бодай Ольга? Ні. Не можна. Не можна! І Петро з дружиною від'їжджає. Також мусить, також обов'язки… Не можна їх стримати, люди діла, — прощали, проводили… Запахло майже хутором — щирість, тепло, родинність…