Відразу він почав входити в курс діла. Робоча сила, тяглова сила, реманент, харчові засоби, мешканеві умови, інструкція режиму. Цього ж дня прибув новий транспорт «заключонних». Мороз зажадав списка, переглянув його. Довідався, що з двох тисяч ув'язнених половина не дійшло до місця призначення.
— Чому така кількість? — питає Мороз Дикого.
— Хіба ви самі не знаєте? — відповідає Дикий. Дійсно. Хіба Мороз не знає чому? Сотні кілометрів глибоким снігом, у мороз, у метелицю, пішки. А вони ж півголі. І голодні.
— Де їх, тих нових, примістили? — питає Мороз. Дикий здивований. Він не звик, щоб його про такі речі питали. Це його діло. Але Мороз настоює.
— У бараках, — відповідає Дикий.
— Чи маємо досить бараків? — питає знов Мороз.
— Яке досить, не досить. Тут нема нічого досить, — каже Дикий. — Нових примістили із старими… Тіснота, ясно, але і тепліше разом. Почнемо будувати нові бараки.
— Я б хотів деякі бараки оглянути, — каже Мороз.
— Єсть — оглянути, товариш начальник! — каже Дикий.
— Зараз по вечері. Коли дають вечерю?
— О сьомій!
— Коли лягають?
— О дев'ятій.
— О восьмій їдемо, — каже Мороз.
— Єсть — о восьмій! — відповідає Дикий.
Вечерю дістав Мороз тут же у своєму новому кабінеті, не мав часу їхати на помешкання, якого ще взагалі не бачив. Тут же прийняв перші рапорти роботи, тут же дав перші свої розпорядження. Нічого ще не міняв, нічого не критикував. Він мусить наперед увійти в справи. Перед восьмою з'явився Дикий.
— Готово, товариш начальник! — рапортував він. На дворі чекали сани. Темно. Мете снігом. Поїхали в невідомому для Мороза напрямку. Через деякий час із темряви виринуло кілька барачків, що ледве були помітні під снігом. — Главпункт номер один! — рапортує Дикий. У бараках світилося і звідти чути було дикий гамір.
— Що за галас? — питає Мороз.
— Не знаю, — каже Дикий. — Мабуть нові… — Швидким кроком Мороз пішов до бараку. За ним Дикий. Барак низький, квадратовий, похилі, вузькі дверцята. Дикий різко відчиняє дверцята, Мороз нахиляється і входить.
Спочатку нічого не можна розібрати. Півтемрява. Дим. Дика суміш людських постатей.
— Сміірна! — різко скомандував Дикий. — Главний начальнік! — викрикнув на ціле горло. В бараці все на хвилинку завмерло. Мороз бачить картину: довкола дерев'яні з дрючків подвійні нари, посередині розжарена до червона залізна піч, із стелі звисає і чадить саморобний каганець. Трохи далі біля печі стіл. На столі харчі, три пляшки з одеколону, етеру і спирту. Довкруги люди. Чоловіки і жінки. Сама молодь. Усі обідрані, розпатлані, п'яні. Вони видно тількищо танцювали. Один з патлатих держить гармонію, інші якісь гребінці і бляхи. У кутках і на нарах купами стоять якісь інші, переважно бородаті, люди. Очі їх перестрашені. На помості валяються розгорнені речі, розбиті кошики й валізки.
— Що тут робиться? — серед повної тиші питає поволі й суворо Мороз.
— Угощаємося, товариш начальник! — швидко відповів один з патлатих. Кілька дівчат зірвалось із своїх місць і підскочило до Мороза.
— Як звешся? — звернувся Мороз до першої.
— Дішовка! — відповіла та швидко й підстрибнула. Мороз одвів руку і бацнув її по пиці.
— Як звешся? — звернувся до другої.
— Вот майо… — хотіла та щось сказати і зробила соромницький рух, але в ту ж мить лежала на помості.
— Як звешся ти? — звернувся Мороз до одного з патлатих.
— Грач, товариш начальник! — швидко відповів той.
— А твоє? — звернувся до другого.
— Я, товариш нач… — Бац! І той полетів назад, вдарився об нари. Мороз кам'яно спокійний. Перевів погляд на тих переляканих бородачів по кутках. До одного з них, високого, зарослого, майже сивого підійшов.
— Як зветесь? — запитав його і дивиться на довгу пошарпану його одежину, що була розхрістана, яку, видно, хотіли з нього зняти.
— Виноградов, — почулась тиха відповідь.
— Професія?
— Професор.
— Звідки?
— 3 Харкова.
Мороз переводить погляд на іншого.
— Як прізвище?
— Онищенко.
— Професія?
— Хлібороб.
— Звідки?
— 3 Харківської области, село Ясінне.
Ще і ще питає Мороз, душ двадцять перепитав. Більшість селяни, і всі з України. А потім звернувся до гурту: