— Так, кавзальність… Власне кавзальність. І терміни відповідні видумали, — каже Мороз. — Зрештою, чорт з ними, яке мені до них собаче діло!
— І правильно, Мороз! — каже Людмила, перейшовши несподівано на «ти». — Тобі потрібна жінка. Хочеш — женю?
— Дуже вдячний, однак я не легкий на таке. Щось, як слон.
— А що, як підставлю тобі слоницю?
— Ні, не підходить, — каже Мороз.
— Мороз! Я тебе женю! Мовчи! Пропоную себе на розтерзання! Ну?
— А, нічого. Порція сита… Алеж я вже занятий… Та й ти…
— Теж мені вимовка для людини, що пізнала «кавзальність явищ і іманентність телеології»… Ха-ха-ха!
— Мовляв, море по коліна! — каже Мороз.
— Щось трошки так. Девонські моря дві тисячі метрів під землею і то ти їх сягнув. А чому б нам не сягнути до Цезаря й Клеопатри? Що ж тут такого? Маленька примха долі і це все. А чому б нам не дати, скажемо, сина і назвати його Григорієм, в честь старого хуторянина, що згорів у вогні свого хутора з волі Сталіна, який буде нашим кумом? Вставай! Вставай! Рішено! Пішли, пішли! Слон! Вставай! Ах, ти диявол! — стрибнула йому на коліна, стала враз легкою, пружньою, наснаженою, рипнув фотель. Морозова рука ледве втримує бестію, цигарка летить, попільниця летить, книга летить, і ось вони на шкурах помосту, з Морозового обличчя сочиться кров, а Людмила корчиться в муках насолоди.
— Я не помилилась, — було її висновком, затуляла подрану піжаму, і здіймала з помосту білий шаль, що розгорнувся і лежав на червоній книзі. Мороз сів знов у фотель і потягнувся за цигаркою. Людмила присіла, переживала своє, також закурила, посміхалася іронічно, похитувала гарною головою. — Гм, — випускаючи дим, казала. — Мороз! Знаю, знаю. Переживаєш. Мар'яна. Старий рід. А ми от все, диви, мішаємо — і кров, і меридіяни, і клімати. А ти мені сподобався.
— Але не думай, що ми так собі Іван та Мар'я, побавились і пішли, — каже він.
— Чого ж… Ні, я так не думаю. Ти тепер мій, я твоя. Ідилія, можна сказати, щойно починається. — Мороз посміхається. — Подобаюсь тобі? — питає Людмила.
— Можливо, — каже він.
— Можливо… Що за тон?
— Тон? — сміється Мороз. — Тон, як тон. Відповідний…
— Ти дуже черствієш, Іване, — проговорила вона вперше інтимніше.
— Ха-ха-ха! Дійсно. Черствієш. Як це розуміти?
— Ну, ти ж з хутора — Дніпро, романтика, соловейки…
— Ха-ха-ха! Ну, знаєш… Мене ж перероджували. І їм це вдалося. Щодо сентиментів, то я справді їх позбувся. І слава Богу…
— Кажуть, навіть, що ти став жорстоким.
— Ха-ха-ха! Це цікаво. А хто це ті, що «кажуть»?
— Ну… Люди… Робітники…
— Люди, кажеш? Го-го! Це здорово. Може ти до людей зараховуєш і он той екземпляр, що «сочинив» ту книжицю?
— А ти як думаєш? Ним керували найгуманніші побудження.
— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
— Чого регочеш? Що тут смішного?
— Гуманні! Ха-ха-ха! Це дуже цікавий рід гуманізму. Саме тепер, чую, в Україні забирають у селян останні крихти їх прожитку, навмисне, пляново і свідомо лишають їх на голодну смерть. Гу-ма-ністи! Ха-ха-ха!
— Круглов за це не відповідає. Він цього не хотів.
— А хто ж відповідає? Може, скажеш, я? Чи оті дядьки-куркулі, що замерзають отам в снігах, замість сіяти хліб?
— Відповідають ті, що цим керують тепер.
— О! Ті, що теорію хочуть обернути в практику? А що ж тоді варта теорія без практики… І навіщо було город городить і капусту садить?
— Ніяка теорія не передбачала голоду.
— Тоді одно з двох: або дурна теорія, або дурна практика. По-моєму дурне те і друге. Осли, козли і малпи взялися робити концерт. І це все. — Людмила підняла голову. Мороз це помітив, але не реагував. Він продовжував: — А щодо мене особисто, то я пройшов школу гуманізму, яку хіба знали за часів Хоми де Торквемади — був такий також добродій людства, але не «гуманіст», а «християнин». І мені тепер на все те, делікатно кажучи, наплювать. Дали мене сюди вернути гори, і я верну. І тішить мене лише одно, що той ваш гуманізм задушить і вас самих — раз, а друге: що це може відстрашить людство майбутнього і подібних гуманістів заздалегідь візьмуть на облік.
Мороз гасить цигарку і встає. Людмила сидить далі. Вона пригноблена. Ця розмова для неї велика несподіванка. Не чула ще такого і не сподівалася почути це від Мороза. І не знала, як реаґувати. Відчувала, що у неї нехватає арґументів. Вона прийшла сюди погратися, побавитися. Він цікавить її, як кусень м'яса, як м'язи, як темперамент. Має на нього свої наміри. І враз бачить — та сила — свідома сила. І зовсім їй чужа, і зовсім для її намірів непридатна. Але вже пізно. Вона ще могла б знайти засоби на ті його слова, але відчуває, що їх не використає. Вже дійсно пізно. Вона вже сама не «так» вірить, як вірила, і її сумнів став більшим, ніж сама віра.