Бич ураз зблід, відступив… Мороз хотів було щось заговорити до жінки, але та круто його зупинила:
— Не до вас, товаришу, мова! Хотіла б щось чути від нього! — Бич відступив ще крок. Здавалось, та жінка кинеться на нього, очі її загорілись і уста перекривилися люттю. — Чого ж мовчите? Вважаєте, що це правильно? Чого ж мовчите?
Тоді рішуче виступив Мороз.
— Рая! — промовив він. — Це ти?
— Так! Це я! Рая! Учителька! Та, яку ти у своєму творі збезчестив! Не признавайся!
Це була Раїса, дочка дяка Гаврила з Ліпляви, колишня приятелька Андрієва. Ледве її пізнав, така вона схудла і змарніла. А колись була красуня.
— На трупах! На трупах! Жируєте! — проговорила вона патетичним голосом, повернулась і пішла назад.
Бич зблід і закам'янів. Мороз пробував було щось промовити, але Бич обірвав його:
— Остав! Не до того! — Він повернувся і пішов під гору. Земля, здавалось, угиналась під тягарем його горя. І не було нізвідки розради.
Тієї ж ночі, чи краще того ж вечора, Бич несподівано спакував свою невеличку чорну валізочку, нічого нікому не сказав і від'їхав. Ніхто не знав — куди, не знала навіть цього людина з вивітреним обличчям. Це, видно, не дуже добре на неї вплинуло, бо вона одразу почала щось писати на своїй течці, а згодом також кудись від'їхала.
А Мороз? Був до краю збентежений. Каявся, що почав ту мову, довго думав тієї ночі… Відчував, що з цього може щось недобре вийти.
По відході Бича настрій в санаторії раптово впав ще нижче, нижче нуля… Було холодно і напружено, не помагали ні сонце, ні весна. Вивітрений виховник зник, і його пару днів не було, але режим від того не порушився, перековка йшла своєю чергою, генеральна лінія все виразніше і виразніше вияснювалась. Дійшли і до соцзмагання. Ось на вечірньому зібранні почали пляни плянувати та теми обговорювати. І виявилось, що кожний вже щось плянує, щось пише. Ось один письменник роман «Гнів шахти номер п'ять» запляновує. В ньому життя-буття щасливого соціялістичного шахтяра, його труд чесний прославить, його виконання і перевиконання норми звеличає. Інший знову розповість про колгосп, про його щастя, радість і назве свій твір «Пісня ранків». Ще інший пише поему про вождя любимого і дасть їй назву «Сонцю прекрасному», бо як світ-світом не було ще такого життя на землі, як тепер під мудрим керівництвом геніяльного батька народів. А Андрій Мороз після всього голосом певним і рішучим заявив, що ще ніколи не було такого буйного розвитку літератури, як тепер, і все це треба завдячувати великій партії і її мудрому вождеві.
І весь час говорилося про «новий зміст», «новий стиль», «новий напрямок». Бичувалось, мов би те «новий» чарівний фокус-покус, що все на землі змінить до непізнання. А при тому на всіх обличчях повага до трагізму глибока, ніби прірва, що в ній ні кінця, ні краю. Їх вибрано! Месники! За кривди віків! Не око за око, а за око всі очі… І зуби… І язик!
А разом всі вони трагічно безрадні… Мов білі мишки, що їм уприскують токсини…
Відсвяткували пишно перше травня, ходили гуртом до радгоспу, наговорилися по черзі промов, наплескалися, накричалися і поїхали.
Андрій відвідав Лоханських.
Наперед повідомив про це Ольгу, а та одразу відповіла, що «у нас тепер дуже душно», що «квапитися не слід». Дала навіть знати, що коли б задержався там десь довше. А в Лоханських наробив гамору. Дім їх серед цього загального настрою — оаза щастя і добробуту. Мар'яна навіть посвіжішала й помолоділа. Марія Олександрівна і доктор, хоч поважно заторкнені лапою часу, гідно несуть своє приречення до кінця без нарікань і докорів. Наталія Петрівна Левицька постаріла, її обличчя остаточно позбавилось краси молодости, але ніщо не було в силі позбавити її гідности. Один Афіноген Васильович не може більше брати участи в радощах цієї оази. Ще минулого року, доживши до сімдесяти п'яти років, він скромно і тихо відійшов у вічність. Відходячи він казав:
— Знав історію й географію землі, тепер піду пізнавати історію і географію неба. Можливо там знайду більше справедливости, ніж тут. — Вірочка, що їй пішов ось дев'ятий рік, була його останньою ученицею. — Я, — казав він, — учив усіх Морозів, але цій останній хотілось дати не лише знання, але й душу…
Вірочка росте, формується, «вилитий дядько Андрій», соромиться, співає. Коли прибув Андрій, вона несподівано прибігла з двору чимсь дуже стурбована. Мар'яна кинулась до неї.
— Дитино! Де ти стільки барилася? — Вірочка вся тремтить і мовчить, але за неї відповіла Марія Олександрівна.
— Та ж післали її до кооперативи, — каже вона до Андрія. — Це тут два кроки. Ми ж пайок лікарський дістаємо… Нюрка Суханова, її приятелька, навинулась і обидві пішли. Дала ще їм кошичок та рушничок — тепер же годі відкрито хліб нести… Пішли, я чекаю, а їх нема та й нема… Дай, думаю, вийду та побачу, де там вони баряться. Вийшла: мати Божа! Голодний! Напав на моїх дівчат, вирвав хліб і так з рушничком і пакує до рота. Дівчата бігають довкола нього, кричать, виривають рушничка, а він лише крутиться, та янчить, та пакує хліб, а слина йому, як у коня, валить з рота. Підбігла я та ледве вирвала рушничок… Хліб весь з'їв і хто зна, що з ним тепер станеться. Напевно не видержить стільки того нараз…