— Казав же тобі: не пускай саму дитину! — озвався доктор. — Он з Решіток один оповів: затягнули дівчинку десь там в очерети, а ранком самі кісточки знайшли. Дивись мені, Вірочко, і не ходи сама.
— Хіба я ходжу, — борониться Вірочка.
— Але ми тут про таке говоримо, а у нас же гість дорогий! — загуторила Марія Олександрівна. — Андрійку? Як там? Що Ольга? Стільки часу був тут, а до нас не заглянув.
— Не було як, Маріє Олександрівно. А Ольга гаразд, — каже Андрій.
— Що ти таке питаєш? — обурюється доктор.
— А що ж я хіба питаю? Питаю, чому не зайшов ні разу до нас. Що він дитина мала чи що, що не сміє сам одного вечора відвідати своїх батьків?
Андрій на це не дав відповіді, лише посміхнувся. Марія Олександрівна метнулась до кухні, Мар'яна пішла за нею, Андрій з доктором лишилися самі, розмовляли про літературу, про літературну критику. Доктор пригадав собі свою одну зустріч з Горьким.
— Мав, — каже, — таку гриву, як кінь! О, то сила! Його твори весь світ читає, а тепер, кажуть, у княжому палаці живе.
Тема починає бути небезпечною, і вони обидва дуже швидко її міняють. У Лоханських усе змінилося, Андрій це одразу зауважив, але не дивується. Здивувався лише, коли зайшов до їдальні. Солоне масло, оленяча шинка, суха риба, справжній хліб, цукор.
— Бог так дав, — казала Марія Олександрівна, хоча її ніхто не питав. — Обідили того нашого Івана круто, але якби не він — згинули б і ми. Чи ти, Андрію, не можеш нам сказати, звідки воно таке на нас прийшло? Ти ж, кажуть, усе знаєш! — Андрій лише посміхнувся, але відповів доктор:
— Як довго ти, Марусю, будеш ще дивуватися?
— Як, питаєш, довго? — каже Марія Олександрівна. — Як довго житиму… Не можу призвичаїтись. Ну, скажемо війна, мор, вулкан який… Зрозуміло… Алеж таке! Тож вони люди. Тож мають голови. Тож і серце у них якесь бути мусить! Коля! Мовчи! Досить ти говорив, а я слухала! За варениками, та за ковбасами, та за чаркою государство бувало догори ногами перевертали, робітників спасали… Наспасали!
— Ах, мамо! Направду знайшла тему! — каже з докором Мар'яна.
— Йому хочу сказати, — і кивнула головою на Андрія. — Він там того й не бачить… І щастя, і добробут, і нове радісне життя! Ну, як їм, тим людям, язик повернеться в цей час таке говорити? І ще таке писати! Тож колись читатимуть інші, ніж ми! — вона далі не може говорити, у горлі душать корчі, очі заливають їдкі сльози, прикусює губу, щоб дійсно замовкнути. — Ну, а як там у тебе, Андрію? — сливе крізь сльози видушила питання.
— Нічого. Дякую. Гаразд, — відповів Андрій сухо і коротко.
— Так і Ольга пише. І Юрчик росте. Гарно. А мені, Андрію, пробач… Ну, не можу я спокійно дивитися на цей світ… Хоч убий мене — не можу. Ми то, дякувати Іванові, ще маємо, але як глянеш довкруги… Кусень хліба не йде до горла. Вічні ті стогони за хлібом, ті зойки… Чи не можна тим комісарам щось про це сказати? — Андрій лише посміхнувся гіркою посмішкою. — Тож мільйони! Люди! Діііти! — І всі дивилися на Андрія, ніби від нього чекали спасіння. Очі великі, сірі, вигорілі. І було так тихо, і враз Вірочка, що сиділа спокійно біля Андрія, торкнулась пальчиком його рукава і пошепки спитала:
— А чи Юрчик вже говорить?
— Говорить, говорить, — поспішив відповісти Андрій.
— І по-українськи? — несподівано запитала вона.
— І по-українськи, розуміється, — відповів Андрій і глянув на Мар'яну. Усі так само між собою переглянулись.
— А знаєш, що мені прислав тато? — І зірвалась з місця, вибігла з кімнати, через хвилину вернулась з хутряним плащиком темносинього кольору. Андрій похвалив плащик. — І це, і черевички, і ноти, і папір, і олівці… І полотна… А потім я тобі щось покажу…
— Ну, а як іде твоя наука? — перебив її Андрій.
— О, добре! — майже викрикнула Вірочка.
— До якого клясу ходиш?
— До третього. Але я знаю більше! Я багато читаю — Вальтер Скота, Дюма… І твої книги читала.
— О! — дивується Андрій, а Вірочка вже поспіхом оповідає зміст однієї його книги, всі слухають, посміхаються… Творився кращий настрій…