— Ти тут сама? — питає Людмила.
— Сама, — каже жінка.
— А де ж Лія Шміт?
— Прогнала стерву, мерзенна безбожниця, Бога почала осквернять, — казала сердито жінка, уста її здригалися, очі дивились гнівно. Андрій дивився на неї мовчки, видно, вона його цікавить. Жінка ж іноді позирала на нього, прицінюючись, що це, мовляв, за поява така, може навіть догадувалась, що це щось від Мороза, ненавиділа того всіми фібрами своєї душі, і це видно було в неї, кожна риска кричала криком ненависти.
— Не з Морозів будете? — запитала враз Андрія.
— Брат, — відповів той спокійно.
— Прахвост ваш братчик, скажу вам одверто, дияволові душу продав, клятий, — заговорила жінка.
— За що ти його так не любиш? — запитала Людмила. Та позирнула малими очима з глибоких щілин, пожувала товстими губами…
— За Русь святую, — відповіла та. — Каналії топчуть землю нашу православну, а той паскудний нащадок славних предків помагає їм. Здохли б без нього. Самі себе зжерли б. Окаянні!
— Мороз не їм, а собі, а вам помагає, — каже Людмила.
— Що ти тут розумієш?.. — Жінка люто блиснула очима. — Христос — Бог! — проговорила вона з притиском. Пантократор! І казав Він любити! А Маркс казав ненавидіти.
— І ти ненавидиш, — каже Людмила. — Значить ти марксистка.
— Мовчи! Знаю різницю між добром і злом! — казала жінка.
— А що казав Христос? — питає Людмила.
— Христос взяв бич у руки і прогнав торгівців з храму, — каже жінка.
— І казав: люби своїх ворогів. Прощай їм. Молися за них, — казала Людмила.
— Не вороги вони. Відпадки людства. Виверженні пекла, — казала жінка і вся дрижала.
— А вони, — відповіла Людмила, — зовсім те саме про тебе кажуть.
— Вон з моєї хати! — враз крикнула та і піднялась із свого місця.
— А що як ми не підемо, — казала Людмила і дивилась просто в очі жінки, — а ти по доброті своїй християнській та візьмеш та почастуєш нас молоком свіжим, та сирком пахучим нас погостиш, та масличком поконтентуєш, га, Олексіївно? Ось цей ось Мороз письменник, і він про тебе повість напише… — Олексіївна враз заспокоїлась, знов присіла, глянула на Людмилу, на Андрія і сказала:
— Не треба. Не можуть вони правди написати. Знаємо їх писання. Читала, — промовила спокійніше жінка.
А Людмила казала:
— Ну, а коли б ти та писала про них? — Очі жінки знов грізно блиснули.
— Я б про них правду світові сказала, я б їх ізвергів назвала їх іменем. Скільки невинного люду мором виморили, скільки сліз, крови пролили.
— Зовсім те саме говорять вони про тебе, Олексіївно, — спокійно казала Людмила, чекала нового вибуху, але такого не сталося. Олексіївна з люттю замовкла, щось в ній сіпалось, потім встала, підійшла до полиці, зняла нервово горщик глиняний, зняла ринку велику, череп'яну, полив'яну, зняла дві ложки дерев'яні і все те на столику малому побіч книги поставила. А потім до всього додала кусень чорного, гливкого, подібного на торфову цеглину, хліба.
— Присідай, — кинула вона, а сама вийшла. У горщику молоко виявилось, Людмила налила повну миску, ламала хліб собі і Андрієві, і вони разом їли. Молоко було свіже, смашне, гості мали добрий апетит, і їли завзято. А тоді Людмила шепнула Андрієві:
— Як з'їмо, не дякуй їй, а перехрестись до її ікони і скажи: дякую, Господи, що наситив мене… — Увійшла знов Олексіївна і принесла на терелі дерев'яному кусень сиру білого, грудку масла жовтого. Все це також поставила перед гостями. А сама мовчала, сиділа на обрізкові колоди, вирізаної на подобу стільця з поруччями ззаду, уста міцно затиснуті і щось гостре, настирливе було у виразі її обличчя.
І коли ті поїли молоко, сир, масло, хліб — обоє встали, поклали три рази хрест на себе і промовили:
— Дякуємо, Господи, що ти нас наситив… — Олексіївна враз просіяла, ніби на неї раптом упав гострий соняшний промінь і лагідно промовила:
— Так! Так, роде чоловічеський! Господу, Господу! Не людям! Він нас сотворив. Він нас кормить і поїть! І йому дякуй, бідна людино!
І після того вона стала лагіднішою. Людмила спитала, де є той професор, якого вона сюди послала.
— Професор? — знов сердито озвалась вона. — Там при телицях. — Андрій з Людмилою лишили її і вийшли.
— Що сіє значить? — запитав Андрій, — і що за трагічна особа?