— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
— Але це ще допустимо, — каже він.
— Але чи плянував хто Ксантипу? Або Аль Капоне?
— Ха-ха-ха! То по-твоєму все випадок: і Париж, і заводи Форда, і «Ервінґ трест», і наша п'ятирічка?
— О, ні! Знаю. П'ятирічку спляновано при вулиці Кузнечний міст, чи Тверській в Москві. Я лише сумніваюся, чи там саме спляновано, скажемо, директора плянувального бюра Клавдія Акакієвича Дашкова, або нашого Івана. Знаю. Маркс каже, що все це, так би мовити, продукт економічного стану суспільства, але що, допустімо, було б коли б так на третьому році життя, Маркса задушила шкарлятина?
— Ха-ха-ха! Андрію! Та це ж неможливо! І за такі розмови у нас можуть розстріляти.
— Знаю. Колись розстрілювали ще за важливіші розмови: наприклад, скільки чортиків поміститься на одному гострієві голки.
— Андрію! Не віриш в Гамурабі, апостола Павла, Конфуція?
— О! О! За такі речі у нас також можуть розстріляти, — відповів Андрій.
— Я не можу з тобою вести дискусії, але ти міг би поговорити з таким Петровим…
— А що це за інфузорія? — перебив її Андрій.
— Та сама, якій твоя сестричка відстрелила руку.
— А! Продукт економічних умов?
— І ще одно: тебе вітав Злотник, — перебила його Людмила.
— Злотник? І він тут? — викрикнув Андрій.
— Ні. Він ще не тут.
— Але тут буде? — каже Андрій.
— Наш чарівний політрук, переможець Дону! Ура! Ура!
— Андрію! Я ображена!
— І мруть борці, за правду і свободу! — заспівав Андрій.
Людмила встала, брязнула дверима і вийшла.
Андрій залишився сам, перестав співати, засміявся сам до себе, робив кроки по килимі, думав, підходив до столу, брав ту чи іншу породу, підійшов до глобусу, крутнув ним, нагло об глобус згасив цигарку, згасив лямпу, і повільними, тяжкими кроками пішов півтемними сходами вверх до своєї кімнати.
Був сильно здивований, що у нього світло, а на розстеленому ліжку, нижче подушки на ковдрі лежить і спить Наталка. Спить пів боком, сильні груди випнулись, ліве, міцне стегно плястично вигнулось під спідницею.
— А це що з нею сталося? — вирвалось у Андрія. — Ей! Мадам!
— О! Нарешті! — зірвалась Наталка і швидко стала на ноги. — Годину жду, паскудо ти, Андрію! Хотіла лишень сказати — не дуже то роз'їжджай з «нашою» по її знайомих. Сам мусиш розбиратися! Добраніч! — і Наталка відійшла і, здається, так само тріснула дверима. А Андрій отетерів, хотів, було, бігти за Наталкою… Що з нею? Що сталося? Фу! Як глупо! А тут стільки думалось, такі робилось пляни. Усе зіпсуто. Певно, певно! Троцкістка! Ах, ти чорт! Цієї ночі Андрій довго не міг заснути, не міг дарувати собі свою необережність і свою безконечно дурну поведінку. Тепер можна всього чекати.
VIII
Ранком безліч несподіванок. Андрія розбудили о восьмій, хоча звичайно він лишався в ліжку і до дев'ятої, з головного управління окремий посланець приніс спішну телеграму з Москви від Союзу Радянських Письменників, в якій повідомлялось що його «за особливі заслуги в літературній роботі» нагороджено орденом Леніна і він має негайно прибути в Москву для одержання нагороди. З цією метою для нього вислано спеціяльний літак, і він має вже сьогодні вилетіти з Чіб'ю.
Вість потрясаюча. В домі піднявся нечуваний рейвах. Усе це звучить дуже незвично. Людмила, між іншим, також заявила, що вона летить з Андрієм, але їй сказали, що брати її не приказано. Це її бентежить, вона схвильована. Андрій так само не дуже тішиться своїми «нагородами», ще не відомо, що під усім тим криється. Крім телеграми, дістав листи від Ольги і Ірини. І обидва хвилюючі. Ольга далі пише, щоб не поспішав з приїздом, а Ірина повідомляє, що вона «вже вдова», що чоловіка її нагло не стало… Андрій швидко дере листи на дрібні шматочки і вкидає їх до убиральні. І швидко пакується, і бігає, і метушиться, йому всі помагають і всі стурбовані. За годину все спаковане… Прощається, мов би йде на смерть, Людмила вийшла із своєї кімнати з червоними очима, чого майже з нею не траплялося.
Усю дорогу до Москви Андрій ламає голову, що це все має значити. Арешт? Цілком можливо. Бо за що ж орден? У Харкові направо й наліво йдуть арешти. І те з Людмилою… І з Іриною. І те «не спішися» Ольжине. Тривога, тривога, тривога. А як це дійсно нагорода? То за що? За що? Це якась політика. І напевно якась перфідна. І враз приходить на думку постріл Бича. Більший відгук, ніж сподівалися, вся чужинецька преса відгукнулася, в таємних звітах знайшло це також місце, в Західній Україні, що в межах Польщі, Румунії й Чехословаччини, переляк. КПЗУ за ніч тратить половину членства. По всій еміґрації, в Канаді, в США комуністи і їх прихильники стурбовані. Треба трубити відступ, щось протиставити, заглажувати враження. Пригадали, як звичайно, Мороза. Маєте! У нас не лише стріляють і стріляються, а й нагороджують… Це може бути. Це в їх стилі.