Андрій, що ці питання дуже добре розумів і що завжди у спірних дискусіях вів перед, кидаючись першим на свого противника, на цей раз покірно промовчав.
— О, це ясно! — проговорив він лише.
— Ясно, але не всім, — відповів на це Федоров.
— Дозволяю собі до таких не належати, — сказав Андрій.
— Це, розуміється, приємно чути, — відповів Федоров. Андрій зробив дуже дивний поворот головою… Це було щось, як протест і як скарга. Так, ніби його було вдарено і він не може захищатися… І не сміє навіть заціпити зуби. І не сміє сердитись…
— Так… Так… Це розуміється… Це розуміється, — промимрив він невиразно, але враз отямився і проговорив звичайним тоном: — Це цілком логічно. Малі народи не мають права на життя. І навіщо? Я вас, Сергію Прохоровичу, цілком розумію. І партія має рацію.
— Ви мене не зрозуміли… Ви мене не зрозуміли, — говорив швидко Федоров. — Я не сказав, що малі народи не мають права… Навпаки…
— Вибачте, Сергію Прохоровичу, коли я вас не так зрозумів…
— Я хотів лише сказати, що малі народи мусять входити в системи великих… На рівних правах…
— Так. Я вже розумію, — каже Андрій і знову робить той самий рух головою…
— Але залишім це, — проговорив Федоров. — Годі з тією політикою… Перейдімо на інші, цікавіші теми. Я, між іншим, вами давно цікавлюся… І не подумайте, що це, так би мовити, по службі. Абсолютно ні. Ви мене цікавите і як письменник, і як індивідуальність… І взагалі я цікавився українською літературою, для того й вивчив мову, правда, я говорю не цілком добре, але цілком добре розумію… Українська література… Як вам сказати… Вона має сьогодні дві течії: надземну і підземну. І це дуже цікаво. Мене особливо цікавить та друга — підземна. І скажу вам: дуже зручно, дуже зручно. І не сказав би, що вона слаба. О, ні! Вона сильна, сильна штучка… — Андрій лише кліпнув очима на це останнє слово. — Чи не могли б ви мені, Андрію Григоровичу, сказати, чому українці так пристрасно тримаються своєї говірки? Ну, яка, скажіть, різниця, якою мовою ми розмовляємо? Особливо, коли… тут стільки входить в гру… Коли плянуються величезні пляни, і взагалі… — Федоров зупинився і дивився питально на Андрія.
— Так. Це чудне… — поправився, — чудна проблема, — відповів він по хвилинці. І додав вагаючись: — Я думаю, що це питання чести… народу. Кожного… І українці тут не чинять винятку.
— Ах! Чести! Буржуазне поняття! Яка тут честь? Чи не бачите, що тут йде змагання світів за право жити… То ж Німеччина хоче виразно всіх нас усунути з плянети. Нас усіх! А не буде Німеччини — знайдуться інші аматори… Брити. Американці. Але знову та політика… Розкажіть краще, як проводили час. Гостили у брата?
— Так, — каже Андрій.
— Як сподобалась північ?
— Ґрандіозна справа.
— Правда. Вас, як письменника, це мусіло без сумніву цікавити.
— І я мав нагоду бачити виняткові речі.
— Наприклад?
— Природа, її життя… І основне те освоєння нових теренів. Там же будується прекрасне майбутнє радянського народу.
— А конкретніше: що вас там найбільше цікавило?
— Уявіть — найбільше нафта.
— Інтересно. Ну, й?..
— І хочу писати на цю тему роман.
— О! Цікаво. Яка ідея?
— Просто. Два мільярди років на глибині двох тисяч метрів…
— І приходить радянська влада, — перебиває його Федоров… — Зрозуміло, зрозуміло. Як назвете книгу?
— Ну… Ще не знаю точно. Можливо так і назву: «Кров девону».
— Дуже цікаво, Андрію Григоровичу. Дуже цікаво. Але… Знаєте. Було б гаразд порадитись про це в Кремлі. Там, я чув, покладають на вас інші надії.
— І зрозуміло, — каже Андрій. — Ясно. Мої проекти — проекти і більш нічого. Я стою завжди до послуг Кремлю. І дуже охоче.
— Ну, а як вам там жилося? — питає далі Федоров.
— Прекрасно! Гість — зрозуміло.
— І верхи їздили?
— Прекрасного мав коня.
— Той карий? Людмили Карловни? Ну, а як же вона сама?
— Жінка. Відомо, — каже Андрій.
— Бистра? З огником? Розмовляли з нею? — Досить.
— Цікаво, на які теми можна з такою жінкою розмовляти?