— Ірино!
— Сідай, сідай! — казала з виразом поблажливої байдужности. — Прийшла глянути на пестунчика долі. Вітаю!
— Ірино! Не говори таким тоном. Не можна. Гріх, — швидко казав він. Мабуть відчула його настрій.
— Я також маю чим похвалитися. Граю в новому фільмі «Гроза» по Островському.
— Дуже нелегка роля, — відповів Андрій. — Що п'єш? Що їси? Ага, ага! Знаю. Може… вино? — обережно запитав Андрій.
— Ясно! І вино, і омари. І взагалі, щось добре, Андрію. Ти сам приїхав? З півночі?
— Сам. З півночі. Лише не зовсім.
— Читала. Все читала. Знаю. Лавреат. Просто дивуюся… А я бачила Людмилу.
— Де? Де?
— Тут. В готелі.
— І вона тебе також бачила?
— Бачила. Ми з нею разом сиділи. Оповідала за тебе і так захоплено. Ну, ясно. Хто тепер не захоплюється Морозом.
— Досить, досить, Ірино. Не захоплюйся красномовством.
— Це правда, — і вона глянула Андрієві у вічі, їх погляди зустрілися. Андрієві страх хотілося розпитати, що тут сталося, що з її чоловіком, але ні він, ні вона не відважувались щось про це натякнути. Нічого, мовляв, не сталося, все гаразд, все в найкращому порядку.
— А чи вона знає мій номер? — притишено запитав Андрій.
— Людмила, думаєш? — перепитала Ірина.
— Так.
— Не думаю. Вона, зрештою, тут є, отам у другій залі, чекає. Може навіть на тебе.
— Тоді, Ірино, вибач, але ми мусимо геть звідсіль.
— Може зайдемо до мене?
— Пішли до тебе.
Вийшли з готелю задніми дверима, було вже пізнувато, смеркало, йшли пішки, Ірина встигла шепнути Андрієві — ні про що особисте не питати її і нічого їй не оповідати. Андрій думав про це саме і був вдоволений, що вона його попередила, і разом майнула думка, чи вона часом також не заанґажована до секретної служби. Говорили кожне про свою роботу, Андрій говорив про північ, про девонську кров, про оленів, про Вяземську, обоє вибухали сміхом і були щасливі.
І лише коли опинилися у її кімнаті, вона навіть не встигла як слід роздягнутися, як кинулась на свою постіль і глухо, беззвучно заридала. Андрій розгубився, не сподівався такого, не знав, що почати. У кімнаті великий непорядок, купи книг, газет, журналів і все це розкидане, ніби тут бушувала буря. Це ще збільшувало Андрієве збентеження. Він впав біля Ірини навколішки.
— Що? Іриночко, що? Мила! Що сталося?.. Ну! Ну! Заспокойся!
— Уммм! Уммм! — виривалось у неї із заціплених уст. — Андрію! Вбий мене! Ліпше вбий мене!
— Але ж, що сталося? Я не розумію?.. — Ірина хотіла щось сказати, здіймала голову, ніби підстрелена, і одразу опускала на постіль. Щось хотіла сказати, її, видно, щось гнітило, щось бентежило.
— Андрійчику! Милий! — заговорила вона і повернулась до нього. — Скажи мені… Можу я з тобою говорити одверто? Але скажи щиро. Справді. Не ховайся. Передо мною не ховайся. Клянусь тобі! Я твоя, завжди твоя і єдина твоя! Ні, ні! І ти мене не бійся. Я не є «з ними», але… Я… Я… Я боюсь, чи ти не з… ними? А зрештою… А зрештою, що з того? Будь з ними. І розкажи їм усе. Я вже не маю чого більше втрачати… Бо мушу тобі сказати: я не можу більше виступати в «Москфільмі»… І ніде інше. Мені заборонено… Про ту «Грозу»… Це символічно. Чоловіка мого застрелили… На місці. І питали мене про тебе… Дуже багато. Той самий Федоров. Вимагав від мене, щоб я на тебе доносила… Людмилу також арештують, я знаю це напевно. І багато інших… Це будуть великі арешти… Великі. Всіх… «Він» мав сказати: товариші втратили нерви. Тобто з приводу того голоду… На Україні… Але ті, що втратили нерви, мені не потрібні, мав казати «він». Ти бачив його? Півмертвий. Труп. Але жорстокий далі… по-труп'ячому. Казав ніби: вам, каже, шкода тих хахлів? Мільйон, два… навіть десять. На їх, каже, кістках збудовано Петербург Петром, а я на їх кістках збудую соціялізм всього світу. Ні одне, каже, плем'я не надається так на погній, як хахли… На їх трупах все гарно росте… Імперія, Петербург, Ленінград… Революція. Коли б, каже, вони підтримали Петлюру, як поляки Пілсудського — не було б сьогодні СССР. Але вони того не зробили. І тепер ми маємо досить гною для колективізації. Це я мусів зробити щоб зорати Україну тракторами. То є, Андрію, жива допотопова потвора у вигляді низьколобої людини. То є втілення Вельзевула. Ми всі впали… Ми дуже низько впали, що дозволили такій потворі панувати над нами… І так… Дико. Так неймовірно дико… Колись мій батько, говорив, що Росію заллє гидь…
— Ірино! — вирвалось у Андрія. — Досить, досить! Ну, досить! — і він закрив долонею її уста. — Чи ти розумієш? — шептав він…