Іванові вже починає крутитися голова, якась каруселя… Усе йде обертом. В очах мигають видива. Пливуть віки, світи, планети… Він намагається опанувати собою і прокидається в той час, коли вартовий, що біля дверей за столом, підходить до Іванова, що сидячи задубіло спить, і кричить йому в саме вухо:
— Іванов! — Іванов здригається, але не прокидається.
— Простягни руку! — командує вартовий. Іванов не прокидається, але поволі, ніби під наркозом, простягає руку. Вартовий розправляє його долоню і щось до неї всипає. Іванов спить. Вартовий прикурює цигарку, пускає дим. Іванов спить. Вартовий торкає огнем цигарки долоню Іванова і в ній щось вибухає. Іванов різко викрикує і шарпає рукою назад. Очі його відкриваються і незрозуміло дивляться. Вартовий задоволено посміхається і вертається на своє місце. У повітрі запахло порохом.
І знову тиша. Але коротка. Ось вартовий здіймає свій широкий, з мідяною пряжкою, пояс і поволі згортає його в рольку. Потім очі його скеровуються на Іванова, що знову спить сном блаженного. Далі він цілиться і кидає рольку в Іванова. Але не влучає. Пояс на льоту розгортається й не долітає. Вартовий підбирає пояс і знов його згортає. І знов кидає. І знов не влучає. За третім разом йому щастить цілком. Влучає просто в ціль, Іванов прокидається, болюче зойкає, але в ту ж мить спить знову, хоча з-під його правого ока сочиться маленьким патьочком червона смужка, що не дотікає до кінця, а поволі застигає на щоці.
— Довгополов! — кричить після цього вартовий. — Скинь пенсне!
— Товаришу карнач! Я не можу. Без пенсне у мене крутиться голова, — скиглить Довгополов.
— Який я тобі товариш — ти! Скинь, кажу, пенсне! — повторив вартовий і постукав три рази кулаком у двері. Довгополов не реаґує. Двері відчиняються і входять ще двоє таких же вартових. Тоді вартовий встає, підходить до Довгополова і кілька разів проводить долонею перед його обличчям. Довгополов не реаґує. Тоді вартовий з усього розмаху б'є Довгополова в лице. Довгополов і його пенсне летять додолу. Мов коти на мишу, стрибнули всі три вартові на Довгополова. Б'ють, товчуть, штовхають. Він прокидається, зойкає, намагається встати. Обличчя його залилось кров'ю, волосся розпатлалось.
— Звірі ви, звірі! — вистогнує він, дивлячись кривавими очима на вартових. Один з них б'є Довгополова чоботом у живіт, той замовкає, в'яне і нерухомо лежить на місці. Вартові засапано відходять на свої місця, витирають з чола піт.
І враз щось шелеснуло… І там, де стояв Іванов, з'явилася щербина, мов у щелепах, після випалого зуба. Під ногами на долівці купка безладного лахміття. Підбігає вартовий, але Іванов робить зусилля звестися, і це йому вдається. Зводиться поволі й Довгополов. Усе на місці. Обидва помічники вартового відходять. Тиша.
Найкраще тримається Горунович, він тут восьмий день, більше ніж приписано, сидить на «найвищому щаблі» під самим носом доглядача. Він без душі, без нервів, без болів. Карначі мають до нього сентимент — «добре держиться», його ні разу не бито, на нього не кричать. Роман також тримається, він зовсім безтілесний, і це йому помагає. Священик Богдан зібганий і нерівний, він боїться, інколи плаче, його б'ють виключно в зуби, і тому уста його запухлі, мов у мурина.
Найтяжчі, передранкові години тягнуться безконечно, все втихомирюється, приходить карнач, міняється варта. І нарешті час «оправки».
Виходити треба швидко, тихо, гусаком. Не розмовляти. Не зупинятися. Але і це велика розкіш. Тіло рухається, уста жадібно п'ють холодну воду, спина випростовується. В убиральні Іван опинився побіч Романа. Той шепнув йому «тримайтеся» і втиснув до кишені кусник цукру. Іван поклав цукор у рот і запив водою.
На третю добу Іванового неспання його покликали. Це непорядок зривати незрілий овоч, і це свідчить про якусь особливу наглість. Іван ще далеко «не готовий», він ще й не думає колотися, тим паче, що йому щодня давав Роман по грудочці цукру, і це його якось особливо підтримувало.
За столом величний, кучерявий у лякованих чоботях Клімов, що здається тількищо вернувся з балю купецького зібрання. Перед Клімовим Іванове «діло», і говорить він знов на «ви».