Весь минулий двадцять дев'ятий рік шаліла по країні чума жорстокої ненависти. Де ділось милосердя? Чому перестало битись ще живе людське серце? Андрій Мороз все це дуже добре знає, розуміє, відчуває і одного лише ніяк не може зрозуміти, чому він не може нічого тут помогти. Більше: він мусить сам множити зло. Хулити правду! Творити беззаконіє. А тому Андрій не може знайти для себе спокійного місця на землі. Бо він не може піти до тих йому рідних і близьких людей, не може простягнути руку помочі, якщо й сам не хоче втратити право людини. Особливо, коли цими днями зустрів одну жінку з дитиною на руці, що видалась йому дуже знайомою. Заговорив з нею і пізнав у ній Мишкову Ганну. Не питав, як і коли аж сюди дісталась. І вона нічого не питала. Забита, замучена, голодна, замерзла в лахміттю. Не наважився взяти її одразу до себе. Дав їй трохи грошей, вона взяла і пішла невідомо куди у сірий, морозний туман.
Але те обличчя, та застигла німа скарга не давали йому ані вдень, ані вночі спокійної години. Хотів бачити сам весь той «виселок», а разом знав, що це йому під страхом смерти заборонено. Це ж ті прокляті. Вся партія, вся держава, всі закони, вся армія проти них. Власні діти їх зрікаються. Вся преса повна таких зречень. І як же може противитись цьому Андрій? Та все таки одного вечора пішов туди. Бачив замерзлих дітей. Бачив нерухомих, під купою лахміття, живих мерців в могилах. Вернувся додому, мов би у пропасниці. Не знаходив собі місця. Думав лише уривками думок, ніщо не в'язалось у логіку. Йому було дуже прикро, що в цей час він не може молитися. Не було до кого звернутися, ані на землі, ані на небі. Повна прострація. Ольга питала збентежено, чи він, бува, не простудився. Вона не знала, де він був і що бачив.
А іншого морозного вечора Андрій зібрався, щоб знайти Ганну. І знайшов. І дуже вчасно. Знайшов її у одній з нір «виселка». Ледве його пізнала. Дитина ледве жила. Забрав і її, і дитину, сам ніс те мале сотворіння на руках. Ольга була заскочена, хотіла протестувати, але як тільки пізнала Ганну.
— Ганно? Чи це ти? — Ганна мовчала. Ольга гріє плиту, варить їду, воду, годує, напуває, розтирає, стелить постіль. А коли Ганна опритомніла, то почала крізь сльози оповідати:
— Знаєте… Не могла більше. Таке з «ним», чуєте, коїться, що страх один. Я довго терпіла, але терпець мій урвався. Здавалось, життя заберу, та дитини шкода. Село, мов оси роздратовані. Всі люди проти «нього»… І проти нього, і проти мене. Кленуть. Не дивляться на мій бік. Господи святий! Взяла я, чуєте, на руки оту дитину і пішла в світ… — І Ганна плакала якимись німими сльозами, і не вірила… Не вірила, що вона у теплій хаті… Що її малий Андрій живе. Що біля неї свої люди.
Тієї ночі Андрій і Ольга довго радились, як ту Ганну «оформити». Нарешті всю цю справу взяла на себе знов таки Ольга.
А Андрій працює далі, його «драма» майже готова, з ЦК партії повідомили, що день вистави вже призначений, що його пропаґандивна поїздка також вирішена. Надходить рішаючий, тридцятий, переломовий рік. Усі це знають. У наркоматах, урядах, установах великий рух. Преса без перерви барабанить: «Приспішити темпи колективізації!» «Нищівний бій по куркулю та його пособнику!» «П'ятирічка за чотири роки!»
А Москва все наглить: «Україна ганебно відстає!». «Пожвавити темпи колективізації!». Від цього в Харкові ще більше руху, ще лютіше дзвенять дзвінки генерального секретаря, ще бурхливіше засідають установи. Морозними ночами валки адміністраторів, партійців, науковців, письменників, артистів, з портфелями і без портфелів, бреде на засідання чи з засідання. Ніхто не спить, ніхто не дармує. Преса, радіо, театр, кіно! Все то крик, крик і крик! І барабан! І тривога!
Андрій, як день, як ніч — зайнятий. Він здає нарешті свою скороспечену драму, яку назвав «Темнота». Він сам нею не вдоволений, режисер не вдоволений, в культпропі не вдоволені. А день вистави призначений. А квитки продані і на багато вистав наперед. Перший спектакль лише для верхівки партії й уряду. Андрій має причини непокоїтись.
А з центру знов приїжджав доповідач «по особливо важливих справах», але вже не Круглов, а якийсь Вороній і темою була не колективізація, а національні справи. Він чомусь тлумачив тези Леніна в національній політиці і робив натяки, що в Україні їх не зовсім добре зрозуміли. Разом з тим пресою пройшла вість, ніби Максим Горький відмовився дати дозвіл на переклад своїх творів на україньку мову. Одночасно, з рук до рук, переходив куплетик Дем'яна Бєдного, що казав:
Язик України навєрно, Єсть очєнь пьостроє кліше. І у меня уєсєсєрно, Уєсєсєрно на душє.