— Де ваше рахівництво? — одразу запитав Іван.
— Тут, — відповів Матвій і вдарив широкою долонею по розкиданих книгах.
— Мушу переглянути, — каже Іван і забирає книги.
— Хочу лише зазначити, — заговорив Матвій, — що наше рахівництво довольно страдає. Не прислали бухгальтера, колишній директор сам вів його і стались неточності. Його за те і зняли.
— Скільки маєте людської сили? — знов запитав Іван.
— Та як сказать: людської сили мало, — каже Матвій.
— Не питаю — мало чи багато, питаю скільки? — гостріше питає Іван.
— Завкухні, завконюшні, завкоровника, завмагазинів та ми ось два…
— Разом, разом! — перебиває його Іван.
— Разом, чоловік п'ятнадцять-двадцять, не можу точно сказати — сила у нас приходить, відходить… Їсти нема чого, почали варити…
— Потім з варевом, — перебив знов Іван. — Наперед з робочою силою. Скільки точно? — звернувся Іван до завкультвідділу.
Коли Матвій говорив мішаною українсько-російською мовою, то цей заговорив чисто по-російськи.
— Робочої… Власне робочого елементу… Управчастини… Наскільки мені відомо…
— Чому, наскільки вам відомо? — перебив Іван.
— Тому, що я по культвідділу… Я від партії. Я завідую… Навіть культвідділ не тут міститься, ми там у парку, а я прийшов сюди відносно продовольствія… Моє завдання не господарське, а політичне… Освідомлення робочої сили…
— Проведіть мене по господарстві, — суворо промовив Іван.
— Вам куди наперед? — з ноткою збентеження запитав Матвій.
— Скрізь! Коні, корови, свині, вівці, кози, кури, гуси — все, що маєте!
— Маємо лише коні… і корови. Шість штук коней і троє корів. Прочого не мається, — промимрив Матвій.
Пішли через двір у напрямку довгої, мурованої руїни без даху, що її лиш частину було покрито солом'яною стріхою, де саме і містяться згадані шість коней і троє корів. Коней «на ліцо» не «оказалось» — на роботі в роз'їздах, стояла лишень одна сухоребра кляча.
— Захромала на ногу, — пояснив Матвій!
Корови були «на ліцо», стояли по коліна в гною і всі три, видно, тільні.
— І це все? — запитав Іван.
— Так, що і все, — розвів руками Матвій. — Там ще он реманент, магазин… Зерна на посів ще не прислали, кажуть, пришлють цього тижня, — додав він з поспіхом.
До реманенту не заходили, видно здалека. Іван кинув поглядом лише загально на двір. На кожній руїні були написи. «Соціялістичне господарство — передове господарство!» — говорив плякат на коровнику. На буді з реманентом стояло: «Машина — друг людини. Не занедбуй її!»… На колодязі, що серед двору, стирчала криво на патику табличка: «Не пий сирої води, від неї заразливі хвороби!» Плякати на всіх стінах, всіх стовпах, навіть деревах. Полотняні, паперові, просто крейдою. Іван підійшов до колодязя. У ньому видно було якесь колесо, відро, солому…
— А де ж ваша кухня? — питає Іван.
Йому показали. На другому кінці коровника у стіні видно вікно, двері, знадвору довгий стіл. Дві дівки у подраних, підтиканих спідницях чистили на столі картоплю.
Зайшли до середини.
— Ось тут наш новий хазяїн, товариш директор, хоче бачити нашу кухню, — промовив Матвій.
— О! О! Дуже добре! І дуже добре! — забалакала міцна, товста баба у ватяній фуфайці. — І хай побачать. І хай покушають! Кажуть мені людей кормити, а продукти, звиніть, що й свині не їли б. Он картоплі щось підсипали, так половина гнила, а решта проросла… Та й то ще не біда — проросла так проросла, а що її мало. Ну чим накормиш? Ну, скажіть самі? Ні крупи, ні борошна, а про скоромне вже й не згадуй, а ти вари! З коліна? Себе буду краяти і варити?
— Та перестань, Параско! І хто ж тебе питає? — перебив бабу Матвій.
Параска затихла, але погляд, яким вона обдарувала Матвія, казав більше, ніж вона сама.
Іван захотів бачити і палац. Це не близько. Матвій навіть запропонував, було, запрягти коняку, але Іван відмовився. Пішли пішки долиною, де колись, видно, були городи, далі пригорбком, мабуть, колишнім садом, бо тут ще і тепер стояли зрідка овочеві дерева, а потім занедбаними кущами, що, очевидно, колись звались парком. Праворуч видно село, за селом луги, що починали вже зеленіти.
Палац стоїть на найвищому місці, здалека виглядає мальовничо, зблизька жаско — повна руїна з проваленим дахом, ні вікон, ні дверей, оббиті стіни, обколупані колони і вже здалека виднів напис аршинними літерами: «Ми наш, ми новий мір пастроїм, кто бил нічєм, тот станєт всєм!». Іван заглянув до середини. Груз і кал. І тільки велика передня веранда з колонами виглядала парадно, — зверху до низу звисали довгі прапори, над фронтоном великий герб СССР і написи з обох боків: «Пролетарі всіх країн — єднайтеся!» і «Хай живе наша рідна партія — авангард людства! Хай живе наш мудрий друг і учитель товариш Сталін!».