— Мені тепер не до Ониська.
— Ну, розпустила нюні. А ще й Семенова дочка! — Іван скаче далі. Буряки, капуста, соняшники, кукурудза, мак. І скрізь рух.
По полях засюрчав сюрчок. Обід. З усіх усюдів змійками в'ються разочки людей в напрямку двору.
— Ей, Оксано! Чого дзьоба повісила? — гомонить невгомонний Гнат, Куркулем званий. Залишаяні щоки, порепані губи, обвітрений чуб. Тягне його «отут в бебехах та ще під печінкою», але й до Оксани десь там тягне.
За Оксану говорить Малашка — єдина ще тут «бой-дівка».
— Вона, бач, хвалиться: поснідала либонь росою Божою, вітриком закусила, сонечком запила.
— А, баланди поїсть і все загоїться. Сьогодні жижавка!
— Ти б, Гнате, язичка тримав — вилетить.
— То він, бач, листя вишневого накурився, мозок вчадів.
— Ну, ви там недоторки, а думав котрусь для ночі виберу…
Соловей, соловей пташечка, Канареєчка жалобно пойоть!Заспівав Гнат хрипло з останніх сил. На широкому, зеленому дворі стоять довгими хвостами, одно біля одного, дівчата й хлопці, у кожного якась посудина. На кількох стовпах піддашшя, крите старою, поржавілою бляхою, велечезний відкритий котел парує на підмурівці, міцна, з позакачуваними рукавами і підтиканою спідницею, завкухні Параска, дерев'яним черпаком наливає кожному миску зеленої юшки з молодої кропивки. Тут же побіч менший котел з кашею і великий стіл з горою накраяного, чорного хліба. Черпак баланди, ложка гречаної каши, окраєць хліба.
— Ви б, Параско, змилувались та вкинули до тієї баланди хоч якого кота.
— Або хоч яку ворону.
— А ви такі бистрі, то зловіть. І вкину, — говорить Параска.
— Лийте, лийте. Для мене відерце баланди і пузо повне. А може б так вареничків… Та із сметанкою…
«Та були в кума бджоли!»— заспівав котрийсь.
— Лийте, лийте! Не задержуй поїзда!
— Ееех! — зідхає в голос дядько Свирид.
— Тільки, Свириде, без політики. Тільки без політики!
Беруть і відходять, беруть і відходять, розсідаються біля стола, на траві, на колоді, брязкають мисочки, черепи, риночки, бляшанки. Поївши, кожне миє в кориті свій посуд. Тракторист Сидір, що його вельми вченим визнають, бо книги всілякі вичитує та на скрипці польку підпідьомкає, тай галстуха попід шию крутить… Зараз він в комбінезоні засмальцьованім та й руки в оливі… Так той самий Сидір підсунувся до Гната, що лине пузом до неба, з руками під потилицею, а очі, мов у кота, зажмурені, і канючить:
— Вишню ще маєш?
— Ууум! — бурчить крізь сон Гнат.
— Вииишні дай! Тягне!
— Не витягне… Ти ж тракторист. Махри домагайся.
— Не дають.
— То бий по трактору… ууум! Ууум!
Соловей, соловей пташечка, Канареєчка… жааалобно… пооойййоооть!— гуде Гнат і одразу засипає.
Довкруги розкидані по траві голі, брудні, засмаглі жіночі ноги, худі зашльогані обличчя. Там то там димок виринає, і курці зсовуються в такі місця, мов таргани до кришки хліба. Вилинялий, подібний на мощі печерського угодника, дядько з сивастою, коротко стриженою, вивітреною бородою, наполегливо дивиться в рот сусідові, що в ньому стирчить шматок згорненого, жовтого паперу. Засохлі його уста самі по собі плямкають.
— Дай, слух, разок…
— На! Тягни! — Угодник печерський з побожністю переймає за чубок бичка і жадібно його смокче. Інший знову гризе чубук люльки — листям, ватою, корою набиває, дим, мов з димаря, валить, гострим чадом несе… І розмовляє з сусідом Греком Дмитром з Решіток…
— Та в нього ж… У Мороза… Бувало: сало вам, отаке в долоню, старе, залежане, пампушки з часником… Гладишка кислого молока… А прийдеш увечорі, так хрест святий, що не брешу: миска отака вареників, що їйбогу, їси, їси, черево тріщить, а ти їси… На сніп жали… Сім йому — восьмий собі… Нажнеш копу. Дев'ять з половиною собі, а сніп дванадцять хунтів… От і щитай. А тут півхунта… — додає по хвилині перерви. Дмитро Грек мовчить. Все мовчить. Босі ноги стирчать догори. Чути хропіння. Від стріхи до стріхи шпарко прошмигують горобці, за городами у синяві над луками кружляють лелеки.
І враз від конюшні сюрчок.
— Дайош! Дайош! — гукає бригадир. Босі ноги поволі ворушаться, голови поволі підводяться. Дівчата розпростують спідниці… І знову по розлогих полях у ясному леготі сонця вештаються темні точки. Лелеки далі кружляють в глибокій синяві.
Іван росте вгору — така вість пішла про нього довкруги. На всі засідання до області кличуть, думки про все питають, до Києва раз-по-раз викликають, і до преси пішло, і в Москві вже знають. А тут довкруги дивне твориться, села на корню висихають, знов хвилею пройшла чистка, на цей раз не петлюрівців, не білих, не троцкістів, а бригадирів, райкомів, комсомольців. Впали й такі спілі груші, як перший з перших стражів революції великого жовтня Мишко Калиниченко. Вість про це кривавою плямою відбилася довкруги, кажуть, за ним давно назирці ходили, бачили совість його, як ніч темну, а то враз до попа пішов, навколішки впав, руки здіймав, рясу брудну і драну цілував, — спасіть, отче, бо гине жива душа!