— А що ж ви можете? — швидко питає Іван і квапиться йти.
— Я всьо могу, заявляє Федоренко.
Іван швидко скинув оком на Федоренка, і в нього з'явилась думка:
— У нас не все, а щось треба могти, — каже він. — Потрібуємо охорони радгоспу.
— Так ето ж по нашей часті, — зрадів Федоренко.
— Тільки тут у нас строго. Майно державне. Один недогляд, і башка геть. До того мушу мати про вас опінію.
— У мене ордени. Я чесно служив революції.
— Не досить… Якесь начальство мусить за вас ручити. До побачення! — і Іван пішов до контори. По дорозі він кинув: — Зайдіть за пару днів.
За пару днів Федоренко з'явився.
— Знаєш що, Федоренко, — почав Іван. — Питав я за тебе райначкома ҐПУ Познякова. Той говорить, що ти пропойця і конокрад. Совєтське господарство вимагає людей чесних.
Федоренко стає багряним, губи під вусом грізно дрогнули.
— Хто той Позняков, разпрасукин він син такий! У мене орден Леніна на груді! — і він люто вдаряє кулаком по ордену. — Я з ним в суд!
— Чекай з судом, — каже Іван. — А що, як Позняков тебе не злякається, він же і не таких напевно бачив… Я тебе приймаю. Я тобі вірю. Понятно?
— Зовсім понятно! — викрикнув захоплено, щиро, безпосередньо Федоренко і зрадів неймовірно.
— Я вам, товариш директор, сердечно благодарю, а з тим ми ще розщитаємось при першій получці!
Іван взяв Федоренка, мав підозру, що його підіслано партією, але сексот не сексот, а діло ділом. Він покликав до себе кращого робітника, молодшого Корнієнка — хлопця зручного, рослого і вродливого.
— Слухай, — каже, — ти Василю! Дістанеш два кіла зерна, але мусиш окрему службу виконувати. Мусиш пильно стежити за тим новим охоронником… Як день так ніч. Куди йде, що робить, з ким зустрічається. Тільки того… обережно. Не впади в око. І все донось мені. Зрозуміло?
Корнієнкові таке завдання не дуже подобається, він погоджується, але не охоче. Іван це помічає:
— Я, розуміється, тебе не силую. Хочеш то хочеш, а ні, то ні… — Корнієнко згодився. Іванові той хлопець давно впав в око, і він йому подобається.
А бувши в Каневі, Іван зайшов до Познякова. Знаходить того на підпитку, щось йому, видно, не все гаразд.
— От ви не радили мені Федоренка, а по-моєму він нічого. — Позняков либонь має на це свою думку, але в даному випадку не вважає за потрібне її висловлювати. — І я його взяв — продовжує Іван.
— Знаю, знаю, — говорить протяжно Позняков, пропонує Іванові цигарку. — Сідайте! — Іван бере цигарку і сідає.
— Все таки, як не кажіть, а герой революції, — веде своє Іван.
— Від коли це ви, Іване Григоровичу, набрались пошани до героїв революції? — питає поволі Позняков.
— Розуміється, я тут діло сторона, — каже Іван. — Не підійде — нажену.
— І що ж він має у вас робити? — питає Позняков, а в голосі чути іронію.
— Стражем державного майна зробив, — каже Іван.
— Злодія, стражем майна, — тягне своє Позняков.
— Ваше зауваження не позбавлене ефекту, але бувають умовності, коли і такі натури можуть вважатися героями і носити ордени, — каже, так само з ноткою іронії, Іван.
— Час таких умовностей за нами, — каже повільно і спокійно Позняков. — Тепер такими героями підтираються. Хіба вам не понятно, що період революції мусить нарешті забутися?
— Мені то понятно, — каже так само спокійно Іван, — а от вам не зовсім понятно. — Позняков, видно, не чекав такої відповіді, підняв голову і строго подивився на Івана. Іван видержав павзу.
— Цікаво, — каже здивовано Позняков.
— Вам очевидно здається, що революцію можна зупинити приказом, — продовжує свою думку Іван.
— Да! Приказом! — викрикує Позняков і пристукує кулаком по столі. — Де нема свідомости — приказ!
— Хто має приказувать, — говорить Іван, його ці питання засадничо не так і цікавлять, він лише сів викурить цигарку. Позняков зовсім збентежений, але швидко знаходиться.
— Ми! Партія!
— Правильно, — каже Іван. — Я цього й чекав. Хто ми? Партія. Хто партія? Ми. А коли партія, замість діла, робить далі революцію.
— Молчать! — виривається в Познякова. — Ви забуваєтесь! — крикнув той на ціле горло і став червоним.
На Івана це не зробило враження, сидів далі зовсім спокійно і стрясав на килим попіл цигарки. І коли звуки викрику дещо вщухли, він спокійно промовив:
— Да! Бачу, приказувать умієте. У вас і голос підходящий. Вам би полком командувать, товаришу Позняков. Ви, видно, розминулись з покликанням, зрештою наша країна завжди на приказах трималася, а тому ви і тут на місці. А щодо Федоренка, то це ваш чоловік і дали мені його ваші люди, а мене за язика тягнете. Товаришу Позняков! Заявляю: ця тактика не робить на мене враження, я вже подав рапорт, що ви вмішуєтесь не в свої справи і перешкоджаєте будувати господарство.