Ось на першого травня в його радгоспі велике свято. Відкривають урочисто першу власну електрівню, пускають перше власне світло, загудуть перші власні мотори. Приїдуть люди з усіх усюдів, понесуть прапори, заспівають, заграють.
Для Івана ні дня, ні ночі. Праця, праця і праця. За останню зиму сильно подався, але стверд ще дужче. Справді, виглядав, мов з металу. І став страшний. Навіть жорстокий. Прийшов до переконання, що це діло вимагає дуже твердої руки, що «залізну мітлу пролетаріяту», можна сокрушити лише залізною рукою ділової людини.
І Мар'яна вічно з ним — вирівнялась, аж чудо — міцна, ставна, повногруда. Вони скрізь разом і живуть у радгоспі, у тій круглій кімнаті з виходом на балькон.
Їх Вірочка дома з дідом і бабою, та з Наталією Петрівною, та з Афіногеном Васильовичем, — він зовсім стратив зір, бідака, осунувся, заріс, у білій селянській сорочці, що ще з царських часів десь там у скрині завалялася. І все вчить малу, як то Кий, Щек і Хорив закладали Київ і як то Володимир Святий увесь народ у віру християнську обертав.
— А чому він їх обертав? — питала щиро Вірочка.
— А тому, що вони були погани, — казав добрячий учитель.
— А що то таке погани?
— Погани, то такі люди, що не вірять у правдивого Бога. — Вірочка ще б щось спитала, але їй не вистачає слів. І фантазії. У неї живі оченята, злегка задертий носик, дві ямочки на щічках, одна права трішки глибша, ліва трішки мільша…
А Мар'яна останніми тижнями задумала щось також… Багато листів писала, пізніми ночами довго просиджувала, кудись ходила, їздила, іноді радгоспною тачанкою, іноді Івановим конем. Часто у Каневі бувала… Прибіжить, наробить метушні, галасу, залишить цілі пакунки харчів і знов зникає.
А в суботу, за два дні перед першим травнем, Марія Олександрівна мусить пекти і варити немов на Великдень.
— Навіщо тобі, дочко, того стільки? — питає Мар'яни.
— Мамо! Робіть, що кажу. Треба!
Але скоро її таємниця відкрилась. Нагло, ні сіло ні впало, з'явився Петро з Києва із своєю Катериною Львівною. Разюча несподіванка, бо кого-кого, але Петра таки не чекали. Ніхто їх не пізнав звичайно, стільки років не бачились, та й змінились вони, мов би з іншої плянети прибули.
І увійшли вони чомусь заднім входом, в обох по вузликові під пахвою, Вірочка, що їх перша побачила, так і викрикнула:
— Зебраки! Мамо, зебраки прийсли! — Марія Олександрівна поспішила їм назустріч з шматком хліба, побачила їх і отетеріла.
— Чи не Петро, часом, Григорович?
А той відповів по-російськи:
— Він і є! — А тоді почали чоломкатись.
Вийшов і млявий, розхрістаний Микола Степанович, підняв злегка голос:
— А! Какой сюрпріз! Вєчность! Ціла вічність!
І Наталія Петрівна навинулася, ахнула, руки заломила і кинулась назад:
— Фоню! А знаєш хто приїхав?
— А хто? — почувся слабий голос.
На другий день перед восьмою ще більший «сюрпріз». Хтось шарпнув за дзвінок, призначений для пацієнтів, доктор пішов відчиняти, трохи сердитий, не бачить, мовляв, що не час, шляпає своїми шляпцями до дверей, відчиняє їх і бачить: перед ним довгий чолов'яга у ватянці зачовганій, у штанях ватяних, у валянках, у шапці-вушанці із мішком за плечима.
— Вам чого? Не відітє? — і тикає на табличку прийнять.
— Не впізнали, Миколо Степановичу, — чує доктор голос знайомий, низький, грудний.
— Ай-яй-яй! Софрон Григорович, Софрон Григорович! Марусю! А ходи-но сюди! — і кинулись чоломкатися. На цей оклик відчинились усі двері і навіть Афіноген Васильович появився в коридорі. А доктор, як обняв Софрона, так і розридався. Усі стояли і дивились, мов укопані. А як дійшла черга до Афіногена Васильовича, то Софрон мало не заревів.
— Невже це ви, Афіногене Васильовичу?
А старий відповів:
— Так, це я, Софроне Григоровичу. Це я ось став таким непотрібним.
А к вечору ще одна і остання, і найбільша несподіванка. Під будинок Лоханських під'їхало авто. Якийсь «Форд» з часів останньої війни. На всій вулиці переляк. У Лоханських хтось виглянув. По всіх кімнатах полетіло слово: «Андрій»! Зчинився ніби сполох. Невже Андрій? Усі стільки про нього чули, бачили знімки у газетах, і ось він сам тут. І дійсно: з округлого, пилюгою прикритого жолоба на колесах вилізає пан у сірому закордонного крою новому плащі і в капелюсі. За паном вийшла дама у костюмі англійського крою з великим вузлом на руках. І пан, і дама — обоє зовсім тут штучні. Вони не туди попали. Але пан одразу почав з присутніми обійматися, дама, пішла далі, звільнилась від вузла і почала також вітатися.
Це Андрій і Ольга із своїм Октябрином. Усі схвильовані, усі піднесені. Андрій дивний, не свій, нові черевики під ним риплять. Ольга живіша і все говорить. І повний коридор валіз. Доктор ахає без перерви, Марія Олександрівна бігає, мов дівчина.