Після тривалих роздумів та суперечок вирішили, що об’єкт можна зарахувати до групи релятивістських разом з нейтронними зірками та чорними дірками. Рада відразу зробила практичні висновки й постановила за п’ять днів евакуювати всіх людей та обладнання. Ці події колоністи намагались приховати від Надійки — єдиної людини, нездатної евакуюватися за станом здоров’я.
Семен попросив дозволу на відпустку, й, щойно її одержавши, вони вилетіли на попутному літакові до будиночка відпускників, знаного серед колоністів як “Ведмежий закут”. Літак, що летів по двох геологів та зразки, був мало пристосований для перевезення пасажирів, Семен та Надійна сиділи на якихось дорожніх пластикових ящиках, до стін були приладнані для чогось металеві ріжки, передню стінку рясно укривали прилади. Призначення кожного з них було загалом зрозуміле, але їх поєднання пантеличило. Ревів двигун, не даючи говорити; грубий брезент усе сповзав з ящиків, і його доводилось раз у раз поправляти. Через двадцять хвилин польоту літак потрапив у грозу. В кабіні споночіло, наче вони зненацька пірнули в темну осінню воду; град часто заторохтів по фюзеляжу й раптом ущух. Літак нахилився на крило й, надсадно ревучи моторами, провалився в “яму”…
Незабаром гроза лишилась позаду, і в мокрий ілюмінатор ударило яскраве проміння Дельти. Внизу пропливали пейзажі, вельми схожі на земні, тільки темно-зелені масиви лісів займали великі обшири, а венозні звивини річок та річечок не розривалися водоймищами.
Пілот висадив їх біля будиночків, заклопотано попрощався і, крадькома кинувши погляд на Надійку, ввімкнув кіберпілот. Літак, прибивши потужним повітряним потоком високу траву, знявся в повітря, завис на кілька секунд на місці; турбіни завили в іншому режимі, й літак полинув, обернувшись у маленьку сріблясту рисочку.
Будиночок, де вони мали жити, був невеличкою рубленою спорудою, стилізованою під давньоруську хату. Семен провів рукою по колодах, відчув живе тепло нагрітого за день дерева. Подекуди на поверхні колод жовтіли краплинки живиці. Семен на повні груди вдихнув повітря, насичене пахощами, схожими на соснові, й з відтінком зажури подумав, що останні десять днів їхнього життя збіжать саме тут і, може, на цьому місці їх спостигне…
Першого ж дня Семен, ніби випадково, “зламав” відеон, і вони лишилися без усякого зв’язку з зовнішнім світом.
— Це ж чудово! — бадьоро заявив Семен, набираючи з кадобу воду емальованою квартою. — Житимемо в цій хатинці, як справдешні відлюдники. Давно я мріяв про таку розкіш!
— Дивно, — ледь іронічно озвалась Надійна, — як неждано часом збуваються мрії.
Надійчині слова були найзвичайнісінькі, здавалось, годі в них шукати якоїсь каверзи, але в інтонації дружини Семен зауважив щось особливе, що насторожило його. Він ковтнув разів з кілька, відчуваючи, як починає ломити зуби й терпне піднебіння. Вода ніби протверезила його, і він запевнив себе, що у всьому винна його уява, а також манера дружини говорити загадково, немовби чогось не доказуючи. І так з самого початку, з першого дня їхнього знайомства.
Тоді він затримався у своїй біохімічній лабораторії довше, ніж звичайно — електрофорезна установка чомусь “не тягла” й фракції розділялись досить повільно. Що й казати, настрій був не з найкращих: незабаром здавати роботу, а до кінця експериментів ще й не наблизились. Чомусь згадався вранішній шефів жарт, що інгібітори іноді впливають не тільки на хімічні реакції, а й на розумову активність декого з людей. Жарт сприйняли, заусміхались, тим паче, що стосувався він когось потойбічного, Семенові невідомого. Але тепер йому здалося, що жартом тим шеф хотів шпигнути і його. Адже саме Семенова лабораторія займалася інгібіторами.
І тоді до лабораторії зайшла Вона — струнка, висока дівчина з голубим волоссям, хоча в моді тоді було, здається, зеленаве з оранжевою “іскрою”; в очах її немовби мерехтіли далекі зірниці, й годі було сказати напевне, якого ж кольору очі. Вона пояснила, що теж біохімік, що їй терміново потрібна методика, розроблена в його лабораторії. Семен, як зачарований, вслухався в музику її голосу, згідливо киваючи головою і погано розуміючи, що вона каже. Він дивився на неї, і йому ввижалося, що вся вона складається з таємниці, загадки й грації. Вони сиділи поруч на високих лабораторних табуретах, гомоніли й не могли нагомонітися, і все здавалося, що найголовнішого ще не сказано. Вони, мов давні-предавні друзі, розуміли одне одного з півслова, і це невимовно тішило його. Певно, збоку все те було смішно і наївно, та саме так почалося їхнє кохання. Скільки вони тоді прогомоніли, Семен не знав, пам’ятав тільки одне: коли він кинувся до установки, то пересвідчився, що дослід “ляснув” остаточно й безповоротно. Але така дрібниця його анітрохи не засмутила.
Незабаром Семен та Надійка побралися, і було це сорок років тому — термін не такий-то вже й великий, якщо врахувати, що тривалість людського життя сягнула 150 років.
Семен погамував зітхання і, намагаючись не. рипнути мостиною, навшпиньки пробрався до дверей.
Дельта сходила яскрава, ніби виглянсувана, ранок був свіжий, сповнений пташиних голосів. Семен узяв одну з вудочок біля надвірної стіни і вже дорогою здогадався, що це причандал його товариша по лабораторії Миколи.
Стежка привела Семена до байраку, він спустився наспід, і в обличчя йому війнув струмінь холодного повітря, настояного на гіркуватих пахощах трав. Високе, упорівень з людиною зілля, виросле по схилах байраку, поникло під вагою роси, й стежка ще повужчала. Подеколи Семен необачно зачіпав стебла, і його обдавав холодний душ. З несподіванки Семен ахкав і наддавав ходи.
Треба якнайпереконливіше зіграти роль відпускника, вжитися в образ людини, що весело й безтурботно відпочиває на лоні природи. Може, тоді Надійка, при всій її чутливості й проникливості, нічого не запідозрить?
“Ну, Семене, веселіш! — промовляв він сам до себе. — Ширше крок! Не забувай: ти лишень відпочиваєш. І нічого не скоїться через тиждень. Буде такий самий чудовий ранок. Головне для мене зараз — рибальство, тільки рибальство”.
Схили байраку роздалися, і попереду зблиснуло плесо тихої річечки. Семен став на положистому березі й озирнув річку. Місце, де він стояв, здалося йому підходящим: неподалік від берега видніли кущики водоростей, там напевне ховалися риби, схожі на йоржів. На плесі раз у раз розходилися кола: чи то падали у воду дрібні комахи, чи вистрибувала риб’яча дрібнота; від середини річки часом долинали важкі сплески — то полювали великі риби. Семен заходився неквапом розмотувати вудку, силуючи себе приглядатися до неї, думати про те, чи досить високо піднято тягарець і чи не загруба волосінь.
Сонце підбивалося дедалі вище. Робилося гаряче. Тиховій ковзав по водяній гладіні, хвилював її, і на легких смарагдових брижах іскрилося і мінилося проміння Дельти.
І раптом неждана думка прорвала всі психологічні заслони: він уявив, як розпадається і корчиться у муках весь цей зелений веселий світ, що його поглинає похмуре космічне чудовисько. Семен здригнувся і витер зразу змокріле чоло. Не відвертати уваги! Спокійно!
Минуло кілька днів. Удень вони ходили гуляти у ліс, що зітхав, мов жива істота. “Зітхання” йшло з дерев, що випускали кисень через спеціальні клапани. Величезні жовті квіти, чимось схожі на соняшники, стріляли в найближчих летючих комах липучими нитками. Вони підтягували до себе полоненого, але не поглинали його, а, вкачавши в пилок, відпускали. Місцеві летючі білки, роздувши водневі мішки, перелітали з дерева на дерево, долаючи не одну сотню метрів.
За день до події Семен примітив, що поведінка дружини змінилась: вона про щось замислювалась, могла не почути зверненого до неї запитання. Ввечері, після прогулянки, вона рантом пригорнулась до нього й прошепотіла: